П'ятниця, 18 червня 2021

Золоте ім'я на скрижалях Болонської академії

imagescМаксим Березовський - композитор, скрипаль, диригент, співак, класик європейської музики - народився 16 жовтня 1745 року в незаможній козацькій родині у Глухові, тодішній гетьманській столиці, яка мала єдину на всю Російську імперію музичну школу. У знаменитому Свято-Микільському храмі та в чудовій капелі гетьмана Кирила Розумовського лунав його прекрасний голос.

Невідомо, як Максим потрапив до Києво-Могилянської академії, але вже там він почав писати хорові концерти. Виняткова музична обдарованість хлопчини дуже скоро привернула до нього увагу і в 14 років, із шостого класу академії, його забрали у Петербург. Максим став солістом Придворної капели, де директором був видатний український музикант Марко Півторацький, якого мистецтву композиції навчав італійський диригент Франческо Цоппіс.

У 15 років юний музикант написав низку хорових концертів, які здобули не лише схвальні відгуки фахівців, а й широке визнання.

Гучна слава не зіпсувала юнака, про що свідчить написаний ним геніальний хоровий концерт «Не отвержи мене во время старости». Це один із найкращих творів світової духовної музики, божественна молитва і глибокий покаянний плач душі. Він відкриває перед Богом і нами душу 17-19-річного хлопчини, людини, зверненої всім серцем до небесних, а не до земних скарбів. У всіх творах Березовського лунає ця дивовижна молитовна глибина, нерозривна єдність музики та слова

1769 року Березовського першим серед усіх музикантів Росії відряджають в Італію, у Болонью, для вдосконалення композиторського мистецтва. Його вчителем став славетний викладач, мистецтвознавець, гордість Болонської академії, знавець стародавніх музичних традицій падре Джовані Батіст Мартіні. Ймовірно, саме Березовському присвячені слова цього видатного педагога: «Бувають таланти особливі й рідкісні, які зазнали б великої шкоди від обмежень та певних методик наставника, бо це завадило б їм досягти тієї досконалості, якої не могли досягти й самі їх наставники». По кількох роках навчання падре Мартіні рекомендує зарахувати молодого українця до числа академіків. Отримати титул члена Болонської академії прагнули тоді найзнаменитіші музиканти Європи. Іспити відзначались великою складністю: потрібно було за короткий час написати досконалий твір, суворо дотримуючись правил класичної музичної науки. Журі з 15 суддів таємним голосуванням приймало рішення, вкидаючи у скриньку одну з двох куль: чорну або білу. Музика юного Максима вразила журі: після прослуховування його творів у скриньці знайшли 15 білих куль. Його екзаменаційна робота досі є в архіві академії. Того дня, разом із ним, членом академії став чеський оперний композитор Йозеф Мислівечек, а за вісім місяців до того (9 жовтня 1770р.) - 14-річний Амадей Моцарт. Їх імена викарбувані золотом поруч на мармурових скрижалях Болонської академії. Портрет Максима Березовського написали на стіні церкви Сан-Джакомо.

Максим Березовський складав іспит в академію як іноземний композитор і за угодою мав бути капельмейстером у своїй країні. Та італійська спілка любителів музики обрала його своїм капельмейстером. У той період він творив не лише концерти, сонати та симфонії, а й неперевершену музику до молитов Божественної Літургії. Напевно, саме ці, незрозумілі для італійців, укорінені у віковічну православну традицію молитвоспіви, що виливалися із серця Березовського, найкраще відображали потреби його духу, найбільше насичували й утішали його на чужині.

Тріумфом перебування музиканта в Італії була постановка у 1774 р. в Ліворно його опери «Демофонт». Однак уславлений композитор завжди прагнув повернутися на Батьківщину. Вся його творчість, оживлена глибинною українською побожністю, дихала мотивами українських пісень, героїчною славою рідної землі, спокоєм святинь… Можливо саме в апогеї слави у Березовського виникла ідея заснувати в Україні академію на зразок Болонської. Тому український геній покинув Італію і повернувся до Петербурга, доклавши чималих зусиль для цього. Там від графа Потьомкіна він отримав обіцянку сприяти справі заснування української академії у м. Кременчузі.

Але ця мрія композитора не здійснилася. Російський престол тоді посідала імператриця Катерина II, яка з усіх самодержців чи не найбільше ненавиділа самобутню Україну, послідовно винищуючи в ній те, що не встиг зруйнувати Петро I. Вона плюндрувала православ’я, закатувала багатьох українських священиків, знищила запорозьке козацьке військо...

Позбавлений можливості займати відповідну його званню та здібностям посаду, Березовський насилу влаштувався позаштатним співаком у придворній співацькій капелі. Проте український геній не переставав творити, і дуже плідно працював.

Стикаючись на кожному кроці з байдужістю та свавіллям урядовців, доведений трирічними митарствами до крайнього зубожіння, позбавлений можливості повернутися на Батьківщину, приголомшений знищенням Запорозької Січі, композитор тяжко захворів. А у 32 роки його не стало.

Після знищення Запорізької Січі цариця дуже різко і знахабніло поводилася з Максимом. Він вирішив їхати додому... Свої закінчені й незакінчені твори «Марія», «Арія кошового», «Хортиця», «Хор запорожців» та різні обробки рідних пісень, інструментальні твори про козаків склав у валізу. За кілька хвилин поліцай Корф повідомив цариці про від’їзд Максима в Малоросію. Розлючена цариця одразу ж послала навздогін прислужників, які перестріли його уже на першій поштовій станції. Там і вбили. А бритву вклали в руку, нібито він сам наклав на себе руки. Його архів завезли до цариці, вона власноруч спалила усі твори в каміні. І відразу дала таємне розпорядження спалити всі твори, знайдені в його убогому помешканні, аби стерти ім’я талановитого українського творця зі сторінок історії. Проте генії не вмирають. Творами Максима Березовського захоплювався і захоплюватиметься світ, його мелодії звучатимуть і надалі у Божественних Літургіях.