П'ятниця, 18 червня 2021

№ 2-2013 - Королева усіх чеснот

«Кожний, хто виноситься, буде понижений, а хто понижується – вивищений»

(Лк. 18, 14).

 Йдучи за наукою процитованого Свя­того Євангелія, хочу нагадати про потребу покори. Може скажете: навіщо нам про це говорити, коли наші люди аж занадто покірні? Подивіться у коридорах усіх уста­нов, скільки там людей очікує. А з яким трепетом входять люди у кабінети началь­ників. Але то не покора, а радше - боязли­вість, страх не образити когось з панів, щоби сподобатися або й підлеститися. У нас правдивої покори мало.

Вона вимагає не вивищуватися понад інших та не видавати себе за кращих, ніж ми є насправді. Люди самі себе переоці­нюють, хваляться, а свої помилки намага­ються приховати.

Цілком іншим виглядав би світ, якби була покора; не було б тоді облуди, гор­дості і люди представляли себе такими, якими є. Тисячі сварок, ворогувань, на­рікань зникнули б. Існувала б правдива християнська єдність та любов. У всіх ві­руючих було б одне серце і одна душа. Коли англійський король святий Едвард (приблизно 1820 року) перебував одно­го разу у церкві святого Петра, йому по­відомили, що до святині прибув чоловік- каліка, якому у сні з’явився святий Петро і сказав: «Йди до короля Едварда, нехай він тебе своїми руками на своїх раменах занесе до церкви, тоді будеш здоровим». Почувши це, король побіг до немічно­го, взяв його на рамена і поніс до храму. Кров текла з ран каліки, люди насміхали­ся з короля, але він, будучи покірним, не зважав на це, приніс каліку перед пре­стол святого Петра і тут його жертвував. Тієї ж хвилини каліка встав. Отак, дорогі у Христі брати і сестри, подивімося, чи така людина, яка виноситься над іншими, хвалиться тим, чого не має, чинить добре? Ні, бо рано чи пізно правда вийде, як олія на поверхню, і люди з погордою відштов­хнуть облудника від себе. Навпаки, люди­ну покірну, яка себе вважає ще гіршою, ніж є насправді, люди поважатимуть, не­зважаючи на вади. Зауважу, як довго ли­цемір перебуватиме в облуді, то прийде час, що він сам повірить у свою доброту, розум, чесність. Навпаки, покірна людина легко виправиться, бо покора є ясним та чистим джерелом, з котрого випливають усі християнські чесноти. Покора є тим бальзамом, що оберігає нас від зіпсуття та утримує у свіжості до кінця життя. По­кора - це дух, який береже нас, аби ми не втратили Божої ласки, навчають святі отці.

Брак покори стосовно ближніх чи­нить велику шкоду не тільки окремим лю­дям, але й усьому суспільству. Ще більшим тягарем є брак покори для душі. Тому Спа­ситель гаряче просить нас: «Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, то знайдете полегшу душам вашим» (Мт. 11, 29). Христос не каже, навчіться віри або іншої чесноти, а покори. Вона необхідна для спасіння, наголошують святі отці. Ніх­то без покори не увійде до неба, бо без неї не можна подобатися Богові. Господь гор­дим противиться, покірним дає благодать. Ми чули в сьогоднішньому Євангелії, які чесноти мав фарисей: і постив, і десятину та милостиню давав, однак це йому не до­помогло; він не вийшов оправданим, а на­впаки – митник, що не смів глянути вгору. Його покора придбала йому ласку Божу. Святий Григорій пише: «Тільки ця чесно­та правдиво в нас цвіте, що на властивім корені, тобто на покорі спочиває. Відірви її від кореня, одразу всохне». Святий Ав­густин повчає: «Наша вічна батьківщина дуже високо вознесена, але дорога, що до неї веде, починається дуже низько – від покори. Якщо, отже, шукаєш батьківщини, чому вирікаєшся дороги? Усім нам подо­бається її високість, але тільки ступенями покори йдеться до неї».

Цю правду стверджує сам Христос Спаситель. Він виразно говорить: «Істин­но кажу вам, коли не навернетесь та не станете як діти, то не увійдете в Небесне Царство. Хто, отже, упокорюється як дити­на, той буде найбільшим в Небеснім Цар­стві». Чому так? «Тому, - відповідає святий Августин, - що без покори жодна чеснота ані початися в нас правдиво не може, ані почата не зможе дійти до повного свого розвитку».

Тому під час коронації Папи Римського існує віками освячений звичай: коли Папа прийняв приречення послуху і йому на палець заклали перстень рибака, а зібран­ня кардиналів направилося до престолу, приходить до нього церемоніал зі срібною палицею і жмутом клоччя на ній, священик збоку свічкою запалює це клоччя. Коли все клоччя обійняв вогонь, церемоніал звер­тається до Папи: «Святіший Отче! Отак минається слава світу». Це означає: будь покірним у твоєму високому становищі. Цю церемонію повторюють тричі.

Без покори нема і віри. Христос на­родився і навчав ізраїльський народ. Ізра­їльтяни бачили Христа лице в лице. Вони чули Його Божу науку, дивувалися нею, бо ще жодна людина так не говорила. Вони бачили багато чудес, які здійснив Спаси­тель: як розмножував хліби, як відкрив незрячому очі, як оздоровляв хворих і як воскрешав мертвих. Вони визнавали, що великий пророк став між ними і що Бог відвідав народ свій, однак не повіри­ли. Чому? Христос сам відповідає: «Як ви можете вірувати, славу один від другого приймаючи, а слави, що в одного Бога, не шукаєте» (Ів. 5, 41). Цими словами каже Христос, що не може в Нього вірити той, хто шукає похвали від людей, а не від Бога.

Тому Святі Отці вчать нас коритися: «Через покору отворив нам Христос до­рогу до Бога, вернутися до Нього ми не могли інакше, як через приготовану доро­гу, тобто покору», - каже святий Августин.

Хто ж є покірним? Покірним є той, що все добре приписує Богу, визнає свою неміч і гріховність, та всі земні добра вважає за ма­лозначущі, задля цього понижується і живе.

Пам’ятаймо, дорогі брати і сестри, що покора є королевою усіх чеснот. Христос Спаситель дав нам найкращий приклад покори. Він, Син Божий, прийняв тіло невільниче, добровільно жив у прини­женні, був доступний для людей, помер страшною смертю на хресті. «Бог високий, - каже святий Августин, - не гордістю, а по­корою дається осягнути». Тому йдімо і ми дорогою покори.