о. ліц. Святослав ЛАСКОВИЙ

Розпочати свою доповідь хотілося б притчею про Божественного сіяча.

Ось вийшов сіяч сіяти. Коли він сіяв, дещо з зерна впало при дорозі, та прилетіло птаство й видзьобало його. Інше впало на ґрунт каменистий, де не було землі багато, і вмить зійшло, бо земля була не глибока. Коли ж зійшло сонце, воно згоріло і, за браком коріння, висохло.

А інше впало між тернину, і зійшла тернина та його поглушила, тож воно не дало плоду.

Ще ж інше впало на добру землю — і дало плід, що сходив і ріс; і принесли: те у тридцять, те у шістдесят, а те й у сто разів більше» (Мр. 4, 3-8).

Метою цього введення є надихнути священиків і тих хто працює у сфері євангелізації до усвідомлення необхідності безнастанно доглядати засіяне поле і робити це з вірою і милосердям.

Притча про сіяча служить спонукою до євангелізації. «Зерно це Слово Боже» (Лк. 8, 11). Сіяч — це Ісус Христос. Він проповідував Євангеліє в Палестині дві тисячі років тому і послав своїх учнів, щоб сіяли його у світі. Нині Ісус Христос, присутній в Церкві через свого Духа, продовжує сіяти Слово Отця на полі світу.

Якість ґрунту, в який воно падає, завжди дуже різна. Євангеліє падає «при дорозі» (Мр. 4, 4), коли його не слухають по-справжньому; падає на «ґрунт каменистий» (Мр. 4, 5), не потрапляючи вглиб землі; або, коли падає«між тернину» (Мр. 4, 7) і скоро заглушується в серцях людей, зайнятих різними клопотами. Однак, частина потрап­ляє на «добру землю» (Мр. 4, 8), тобто доходить до тих людей, що відкриті для особистого зв'язку з Богом і солі­дарні з ближніми, і приносять щедрі плоди.

Ісус у притчі розповідає Добру Новину, що Царство Боже приходить, незважаючи на «опір» ґрунту, напруження, конфлікти і світові проблеми. Зерно Євангелія запліднює людську історію і обіцяє щедрий урожай. Ісус також зауважує, що лише в добре підготованому серці проростає Боже Слово.

Після свого воскресіння Ісус послав від Отця Святого Духа, щоб Він доповнював зсередини діло спасіння і керував учнями, які мали продовжити Його післанництво в цілому світі, те, з яким Він був посланий Отцем. Він був першим і найбільшим євангелізатором. «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню» (Мр. 16, 15). Він проголосив Царство Боже як нове і остаточне Боже втручання в історію, а також назвав це проголошення Євангелієм - Доброю Новиною. Він присвятив йому усе своє життя: показав радість приналежності до Царства, його вимоги, містерію, яку воно охоплює, братерське життя тих, які до нього входять, а також його майбутню повноту.

Святіший Отець Павло VI в апостольському повчанні «Evangelii nuntiandi Проголошення євангелія» говорить , що «Церква існує для євангелізації»( EN 14), тобто, щоб «донести Добру Новину до всього людського роду, щоб вона, проникаючи в нього своєю силою, з середини творила з нього нове людство». Місійний наказ Ісуса охоплює різні, внутрішньо пов'язані між собою, аспекти: «проповідуйте» (Мр. 16, 15), «зробіть учнями... навчаючи їх», «будьте моїми свідками», «хрестіть», «чиніть це на мій спомин» (Лк. 22, 19), «любіть один одного» (Йо. 15, 12). Проповідування, свідчення, навчання, таїнства, любов до ближнього, учнівство — усі ці аспекти є дорогами і засобами поширення єдиного Євангелія і елементами євангелізації.

Деякі з них набувають такого великого значення, що іноді починають ототожнюватися з цілою справою євангелізації. Однак, «жодна така неповна і недосконала дефініція не може бути достатньою для багатої, різносторонньої і динамічної дійсності, якою є євангелізація» EN17. Таким чином їй загрожує зубожіння і навіть спотворення. Справді, вона повинна розвиватися «цілісно» EN28 і охоплювати два свої внутрішні полюси: свідчення і проповідування EN22а, слово і таїнство, внутрішні переміни і перетворення суспільні EN18. Ті, що займаються євангелізацією повинні вміти діяти, опираючись на її «глобальну візію» EN24г, та ідентифікувати її з цілим післанництвом Церкви EN14. EN47б

Церква, хоча і має постійно у собі повноту засобів спасіння, діє поступово. Соборовий декрет Ad gentes вияснив динамізм процесу євангелізації: християнське свідчення, діалог і наявність любові (11-12), проповідування Євангелія і заклик до навернення (13), катехуменат і християнське втаємничення (14), формування християнської спільноти через таїнства і служіння (15-18) В динаміці євангелізації слід розрізняти «ситуації початкові» (initia), «поступовий розвиток» (gradus) і ситуації зрілості: «До різних умов або ситуацій треба застосовувати відповідні дії» (AG 6). Це динамізм заснування і будування Церкви.

Згідно з цим євангелізацію треба розуміти як процес, через який, керована Святим Духом Церква проповідує і поширює Євангеліє в цілому світі. Церква:

• ведена любов'ю проникає і перетворює весь дочасний порядок, охоплюючи і відновлюючи культури;

• дає народам свідчення нового способу існування і життя, який характеризує християн;

• безпосередньо проповідує Євангеліє, через «перше звістування», закликаючи до навернення;

• через «катехизу» і «таїнства втаємничення» вводить у віру та християнське життя тих, які навертаються до Ісуса Христа, або тих, які починають подорож, йдучи з Ним, включаючи одних і провадячи других до християнської спільноти;

• неперервно оживляє в вірних дар сопричастя через постійне виховання віри (проповідь, інші форми служіння Слова), таїнства і практику любові;

• безнастанно пробуджує місії, посилаючи всіх учнів Христа проповідувати Євангеліє словами і діями у цілому світі.

Внаслідок цього процес євангелізації в результаті поділений на етапи або «суттєві моменти»: місійна діяльність серед невіруючих або релігійно байдужих; катехитично-містагогійна діяльність серед тих, які вибирають Євангеліє, і серед тих, які відчувають потребу доповнення чи відновлення їх втаємничення; душпастирська діяльність серед зрілих вірних християн в лоні християнської спільноти (AG 6д).

Сучасна церква найбільше потребує правдивої євангелізації, яка б точно представляла живу особу Ісуса, і щоб засвідчувала людям спасіння в Ісусі Христі. Без євангелізації душпастирська праця була б будовою на піску.

Процес євангелізації можна поділити на два етапи, які є взаємодоповнюючі, але й відмінні:

Проголошення керигматичне , тобто перше звістування Євангелія – Керигма.

Потім – систематичне і поступове навчання віри – Катехиза.

Пояснення: Якщо керигма є дзвоном, то катехиза — його звучання. Кожен дзвін має властивий собі звук (тон). Це порівняння означає, що катехиза є відлунням керигматичного проголошення Христа Спасителя. Отже, вона не є якоюсь холодною наукою, ані простим теоретичним поясненням, але розширенням і повнотою нового життя, яке приніс Ісус. Це життя дає нам благодать віри, якою ми відповідаємо на керигматичне проголошення. Проте життя досягає своєї повноти через катехизу, тобто життя у вірі.

Перше звістування звернене до невіруючих і тих, які фактично живуть у стані релігійної байдужості. Його мета - звіщати Євангеліє і закликати до навернення. Катехиза, «відмінна від першого звістування Євангелія» СТ 19, розвиває і допомагає дозріванню початкового навернення, виховуючи наверненого до прийняття віри і вводячи його у християнську спільноту.

Основа християнства — Христос. Потрібно насамперед прийняти Христа, з Ним зустрітися і особисто до Нього належати. Без цієї основи всяка будова, чи то катехиза, моральне богослов'я, а навіть апостольська або соціальна праця, будуть побудовані на піску.

Першою нашою педагогічною помилкою у душпастирській праці є те, що замість євангелізувати, тобто навертати до Христа (християнізувати), ми "окатоличуємо", "оправославлюємо". Насамперед ми катехизуємо вірних, навчаючи їх істин Католицької Церкви. Звертаємо усю нашу увагу на тому, щоб передати науку Церкви, маючи на увазі релігійне виховання святих людей, учених та й загал християн. Але забуваємо, що треба насамперед поставити в основу Христа — знову народитися! Основним є ввести в життя людини Благовість спасіння.

Євангелізація спрямовує людей до цього: проголосити Ісуса померлого, воскреслого й прославленого, довести людину до усвідомлення відчуття нового життя завдяки вірі й наверненню. Людина повинна прийняти Ісуса живого, особистого Спасителя, Господа всього життя і Месію, який дає Святого Духа. На превеликий жаль, часто євангелізація Божого народу так проголошується, що не осягає ефективно основних моментів проповіді. Тому розпочинається, продовжується і закінчується євангелізацію, говориться про всякі істини, закони Божі, християнські догми, бо ще ніколи не зустрілися особисто з Ісусом як "Спасителем", не проголошується Його Господом усього свого життя, ані не усвідомлюється, що Він — Месія, Спаситель.

Давні тубільські культури Мексики мали звичаї, повір'я, які сьогодні видаються нам просто смішними. Наприклад, залишання на гробах поживи для голодних померлих. Знання Євангелії викорінило цей забобонний обряд. Проте майбутні євангелізатори сміятимуться з нас, бо ми те саме робимо тепер: замість того, аби євангелізувати, даємо моральні вказівки щодо християнського життя людям, які не знають Ісуса й того, що лише Він спасає, а не якась людська наука.

Не можемо катехизою замінити того, що, перш за все, є відчуттям нового життя. Для того, щоб катехиза дала обильні плоди, і щоб вони тривали, вона повинна займати своє належне місце: завжди після Благовісті — проповіді про особу Спасителя.

Євангелізація — основа будови. Тому катехиза не замінить, ані не випередить євангелізації, що є життям. Справжня євангелізація розпочинається проповіддю – звіщанням про нове життя, наголошується досвід віри, Добру Новину й силу Святого Духа.

Хто зустрівся особисто з Ісусом й відчув початок визволення, не буде байдужим: він цілковито оновлений, він — нове створіння, за словами св. Павла. Якщо багато людей не випромінюють насолоду й радість, значить вони ще не віднайшли свого скарбу — Христа.

Християнське життя — це безперервне чергування досвідчень Бога через віру. Вічне життя полягає в пізнанні Бога через Ісуса Христа. Тому немає досконалого християнина, якому б не об'явилася Божа слава, що розвивається з віри, у віру, усвідомлюючи, що Ісус — Спаситель, Господь і Месія.

Дуже часто забуваємо, що Євангеліє — це Новина, Добра Новина: спасіння всіх людей через смерть, воскресіння й прославлення Ісуса Христа.

Повнота життя і Царство Боже настануть тоді, коли побачимо Бога віч-на-віч, але воно вже розпочате в цьому житті, бо ми вже примирені, відкуплені через Кров Христову. Вже розвалений мур, який нас відгороджував від Бога. Ісус вже забрав гріх світу. Царство Боже є вже між нами.

Тільки Святий Дух чинить так, щоб ми належали до Христа. Він — джерело того Нового Життя, яке Христос приніс у світ. Дух свідчить про Христа у наших серцях і робить нас здатними проголошувати Його як Господа життя. Цей самий Дух є душею спільноти віруючих. Він збагачує усіх членів різноманітними плодами і харизмами, щоб проголошувати Євангелію.

Сьогодні більше, ніж будь-коли Церква потребує дії Святого Духа, який би виявив силу й нове життя, що Христос прийшов принести у цей світ.

Ми поставимо запитання, яке хвилює багатьох, і, водночас, дамо приблизну відповідь:

- Чому апостол Петро в день П'ятдесятниці навернув три тисячі осіб тільки однією проповіддю, а ми трьома тисячами проповідей не навернули жодної людини?

- Можливо тому, що не проголошуємо Євангелію так, як Петро проповідував. Може і тому, що нам бракує сили Святого Духа, яку мав Петро. Можливо й тому, що ми не є свідками, а лише повторюємо слова Ісуса...

Тепер найважливіша справа в житті Церкви, зокрема Української — представити керигму, тобто первісну проповідь апостолів, збагнути, як вони євангелізували.

Сьогодні потрібно проповідувати:

- тим, що вже охрищені, але ще не пізнали Господа Ісуса, не усвідомили собі Божого усиновлення й того факту, що вони вже народилися з Духа і є дітьми Божими;

- тим, що миропомазані, але ще ніколи не відчули сили Святого Духа;

- тим, що ходять на Службу Божу кожної неділі, і хоча причащаються Тіла та Крові Господньої, а їхнє життя щоденне не є євхаристійним, не є подякою Богові;

- священикам і єпископам, аби усвідомили в своєму житті те, що знають своїм розумом, і щоб нам допомагали жити вірою;

- вкінці всім, що вже прийняли святі тайни, але не знають Христа, бо ще конкретно не усвідомили собі, що тільки Ісус є Спасителем.

Якщо ми поглянемо на проповідь Ісуса, то бачимо, що вона зосереджувалася на присутності Царства Божого на землі, а проголошення апостолів і перших євангелізаторів показує Ісуса Царя як присутність Божого спасіння. Царство уособлюється в Ісусі. Апостоли представляють реальну, дійсну особу: Ісуса.

Усі благовістителі визнають, що вони засвідчили все те, про що говорять; вони не є якісь винахідники, ані не повторювачі. Добру новину може проголошувати тільки той, хто засвідчив на собі Ісуса померлого, воскреслого й прославленого. Павло про це наголошує, коли проголошує: "Ісус явився мені також!"

Перші проповіді — Ісус та його діла спасіння. Але не голошена як теорія або якась догма, а як жива особа: Ісус, і поєднана вона з Його смертю, воскресінням й прославою для нашого спасіння (Ісус умер і воскрес заради нашого спасіння):

- помер за наші гріхи;

- воскрес заради нас, для благословення;

- прославлений для навернення і прощення.

Святий Павло наголошує зокрема на такому тексті: "Ісус, наш Господь, був виданий за наші гріхи й воскрес для нашого оправдання" (Рм 4, 25).

Євангеліє не є щось, а Хтось: Ісус померлий, воскреслий і прославлений, спасительна дія якого тільки представляє і проголошує певну особу з єдиним богословським висновком: заради нас і для нас.

Перші проповіді — не про догми, мораль чи теорії. Вони — про конкретну особу, яку особисто знали апостоли. "Те, що ми чули, що бачили нашими очима, що оглядали і чого руки наші доторкалися, про Слово життя, — і ми бачили й свідчимо й звістуємо вам життя вічне, що в Отця перебувало й нам явилося, — що ми бачили й чули, звістуємо й вам, щоб і ви мали спільність із нами! А наша спільність — з Отцем і з його Сином Ісусом Христом" (І Ів 1, 1-3).

Добра Новина, здійснена Ісусом Христом і проголошена євангелізаторами, мала один ясний і визначений зміст: Ісус — Спаситель, Месія, що вмер, і воскрес, і прославлений, аби звільнити нас від гріхів наших, подолати причину гріха й усунути його наслідки. Проголошення Доброї Новини — не звичайний історичний факт, а конкретно цілеспрямований і точно визначений: ефективно, чинно уприсутнити спасіння у світі.

Для цього треба не лише хотіння, але, неодмінна вимога, — особисто зустрітися з Ісусом Спасителем, Господом і Месією, й бути постійно з ним через Святого Духа. Спасенні впливом смерті, воскресіння й прославлення Ісуса уприсутнюються в нас тільки тоді, коли ми відповідаємо вірою й наверненням, відкриваючи наше серце, аби утримати Дар Його Духа, який нас згромаджує в спільноту віри: Церкву.

Тому мета євангелізації — дійти до відчуття спасіння в Ісусі, а спасіння — повне та цілковите, здійсниться при повній причетності до воскресіння Христа Господа.

Говорячи про євангелізацію, неможливо не зачепити тієї людини, яка це здійснює, адже євангелізатор — це, насамперед, свідок. Не вчитель, який навчає чи доказує абстрактні істини. Це хтось, хто засвідчив на собі зміну життя завдяки могутній спасительній Божій дії. Така особа представляє собою впевнено те, що Бог може й хоче звершити у тих, які слухають Євангелію. Отже, щоб бути автентичним і ефективним проповідником спасіння, необхідно в якійсь мірі відчути на собі силу Євангелії, яка спасає через віру. Особистий досвід спасіння є основним, без нього неможливо когось переконати, iнакше слово прозвучить порожньо, безсильно.

Євангелізатор, який зустрівся особисто з Ісусом, народився знову та проголосив Ісуса своїм Спасителем, Господом і Месією. У нього докорінно змінилися життя й поведінка, з'явилось суто християнське ставлення. Кого Ісус ще не зцілив, не визволив, не спас від чогось конкретного; як же та людина може проголошувати і звіщати, що Ісус є Спасителем?

Справою євангелізатора не є оскаржувати; ані наголошувати на злі й гріхах. Тим більше, він не повинен засуджувати грішників, ані бути оборонцем правди Божої. Його ділом не є тільки переконати євангелізованих. Він — свідок, і засвідчує собою реальний факт: своє життя, яке Ісус Христос змінив, просвітив, врятував і визволив. Усяку богословську тему й теоретичну або спекулятивну істину можна заперечувати, тільки не власний досвід або пережиті факти. Саме у цьому полягає завдання євангелізатора: подати слухаючим факти спасіння, тобто — спасенний досвід Ісуса мертвого, воскреслого та прославленого. Той, хто ніколи не пізнав Ісуса як Спасителя, Господа і Месію, не буде справжнім євангелізатором, і його проповідь буде холодною й теоретично нікого не переконає.

Євангелізатор не викладає історії Ісуса, ані не переказує життєпису, але конкретними фактами показує силу Його смерті та воскресіння, будучи сам дзеркалом, яке і тепер тут віддзеркалює силу, успішність спасенного діла Богочоловіка.

Тому-то кожну євангельську проповідь євангелісти завжди закінчують словами: "Ми — свідки того всього, й звістуємо вам те, що бачили й чули " (Ді 2, 32; 3, 15; 4, 20; 5, 32; 10, 42; 13, 31; Лк 24, 48).

Павло наголошує на зустрічі з Ісусом воскреслим, кажучи: "Явився мені також" (1 Кор 15, 8). А це означає, що ніхто йому не говорив про це, ані він цього не вичитав, а усвідомив Ісуса Спаса усім своїм буттям, бо побачив Ісуса, з ним зустрівся особисто (1 Кор 9, І).

Свідчення — захоплююче, воно оживляє віру. Перш за все, коли євангельську проповідь голосить не вчитель чи доктор богослов'я, але правдивий свідок, — це збуджує і підносить слухачів, відкриває їх до віри й дає можливість відчути на собі щось подібне...

Врешті-решт, свідчення — це головний логічний плід і вияв усвідомленого спасіння. Апостол Павло після навернення пішов на пустиню й там три роки розважав, усвідомлюючи собі спасіння, яке дає Ісус, і тому він — найбільший євангелізатор між апостолами, хоча й не належав до гуртка дванадцятьох. Тож. хто собі усвідомить, що він спасенний, той буде ревно свідчити про Господа нашого Ісуса Христа, Спасителя світу. Як апостоли казали: "Не можемо не говорити про те, що самі бачили й чули" (Ді 4, 20), інакше священик чи катехит буде тим крикуном, який багато говорить, а люди з цього не можуть нічого почерпнути.

Необхідне завдання євангелізатора —навернення. Він своїм життям не повинен заперечувати того, що вчить устами; не має свідчити, говорити про Христа Спасителя, але своєю поведінкою має бути свідченням. Євангелізатор-свідок повинен "вірити поправді в те, про що говорить, жити тим, у що вірить і проповідувати те, чим живе ", — каже Папа Павло VI (Е. N., 76). Його віра буде притягуючою, радість — райдужною, а його веління — успішними й сприйнятливими.

Окрім цього, потрібно, щоб він чітко знав зміст і методи євангельської проповіді, інакше розгубиться в своїх пошуках.

Євангелізатор мусить бути вірним:

- щодо змісту, проголошувати спасіння Христа Ісуса без перекручувань;

- методам: бути більше свідком, ніж учителем, натхненим Святим Духом, щоб його проповідь не була тільки "у слові, але й в силі і в Дусі Святім та в повному переконанні" (1 Сол 1, 5). Так і Павло уприсутнював Ісуса Спасителя. Говорити з любов'ю до слухачів, яких євангелізує; любити, як батько-мати; доказуючи істину, вести до єдності, шануючи релігійно-духовний стан тих, кого євангелізує; слабких у вірі не калічити, коли передає слово Боже;

- меті: не забувати, що мета євангелізації — привести до навернення, до віри в Ісуса, який спасає і дає Святого Духа, та будувати християнську спільноту.

Вкінці, справжній євангелізатор має віддзеркалювати Ісуса, найбільшого євангелізатора і взірець усіх євангелізаторів. Отож-то він сам має бути живою Євангелією: давати свідчення своїм власним життям та запрошувати інших жити життям Ісуса в силі й Дусі.

"Євангельське служіння заслуговує на те, аби йому віддати всі сили й посвятити життя" (Е. N., 5).

Служіння євангелізатора — це частка в справі євангелізації, але основна. Частка — бо це перший крок християнського життя, навернення до віри. Це початок і основа. Діло євангелізатора має продовжувати катехит або вчитель. Євангелізатор сіє, інший підливає, вкінці — ще інші збирають.

Без правдивого проголошення Ісуса Спасителя всяка інша душпастирська праця — будова на піску: на голошенні Євангелії базується християнське життя, яке цементує увесь зріст, дозрівання віри й апостольську працю.

Олег ХАРИШИН,

ліцензіат пасторального богослов’я

Папського Салезіанського Університету

Слава Ісусу Христу!

Преосвященний Владико, всесвітліші, всечесніші та преподобні отці і сестри!

Дорогі в Христі брати і сестри!

Висловлюю щиро вдячність за можливість бути серед Вас та поділитися думками, що стосуються ролі духовних провідників у євангелізації. Сьогодні надзвичайно важлива ця тема, адже вона стосується першочергового обов’язку кожного з присутніх – іти і навчати людей жити Словом Божим. Цей обов’язок вимагає великої відповідальності та зусиль, молитви, самопосвяти, второпного планування, аби уникати нерозуміннь, розпорошення ініціатив, неефективності і слабкості такої праці.

Вступ

Кардинал з Бельгії да Нільс на пленарній асамблеї Ради Єпископських Конференцій Європи представив досить влучний аналіз ситуації, яка склалася у Західній Європі на даний час. Він зауважив, що 50 років тому у західних країнах не бракувало покликань до священичого і монашого життя, а такі країни як Бельгія, Голландія давали світові велику кількість священиків-місіонерів1. Сьогодні ці країни перебувають у великій духовній кризі. Кардинал, дивлячись богословським поглядом на ситуацію, зізнається, що в часи, коли був присутній великий людський ресурс, багато священичих покликань, вони надто повірили у свої сили, покладалися більше на себе, вважали, що можуть самі все зробити, мають достатньо людей та засобів2. Тепер же християнські спільноти Заходу відбувають певного роду мандрівку вибраного народу пустелею. Вони знаходять у „пісках”, де повинна очиститися їхня віра та зрости довіра до Господа Бога. Напевно там вони мали б навчитися, що все, що отримують, є чистим Божим даром.

Роблячи певну аналогію, слід зазначити, що наша Церква сьогодні благословенна великою кількістю покликань. Вони є неоціненним Божим даром, плодом терпінь блаженних мучеників нашої Церкви та молитов вірних. Маючи такі скарби, слід докласти максимум зусиль, аби уникнути ситуації, що склалася у західних країнах. Це означає – не опускати руки, а брати до уваги особливості ситуації, в якій нам сьогодні доводиться жити і працювати та, цілковито покладаючись на Бога, розбуджувати покликання до священичого, монашого станів та різних видів мирянських служінь автентичною проповіддю Божого Слова.

Митрополит Андрій Шептицький наголошував, що Україні ніколи не бракувало священиків, та завжди маємо потребу у добрих священиках. Воно так виглядає, що покликань, які Бог пропонує, ніколи не бракує, але бракує гідної, цілковитої відповіді на них. Іншими словами: потребуємо правдивих носіїв, які б подавали Боже Слово у якісний спосіб, які б посприяли Богу скерувати голос поклику до кожної людині, а людині – почути його та прийняти.

Аналіз ситуації у Україні

Сьогодні час кризи не тільки в економічній сфері. Окремі науковці дефінюють сьогодення, як час „кризи людства” в цілому, де можемо констатувати процеси, що у значний спосіб ставлять виклики, випробовують міцність зв’язку між людиною та Божими Правдами. Ця криза базується на самотності, непевності у майбутньому тощо. Сучасна людина у пошуках своєї особистості, реалізації у житті часто не є здатною жити духовним життям, бути практикуючим християнином.

Українське суспільство перебуває на шляху великих змін, які по своїй суті не є чимось негативним. Криза ж має місце з причини нездатності держави, а особливо Церкви адекватно відповісти на всі ті переміни. „Традиційний світ зникає, а на його місце приходить інший, фундаментальною характеристикою якого є постійна динаміка перемін”3. Церква на сьогодні є глибоко пов’язана із тим, що більшість людей називають традиційним, застарілим і саме тому пасторальні зусилля клиру наштовхуються на опір, складності, критику. Сьогодні бути релігійними вважається не „модним”, а сучасна людина, якої ми шукаємо, втікає від нас. Зокрема молодь, як діти нового часу, нових способів мислити і жити, знаходить великі перешкоди у реалізації своїх релігійних потреб4.

Вірні нашої Церкви прагнуть Бога, духовних вартостей, вищих цілей, але часто через брак або помилковість свідчення окремих духовних провідників, не знаходять їх. Окрім того існує безліч елементів, які утруднюють або навіть унеможливлюють прийняття Божого Слова, розуміння свого покликання. Такі труднощі починаються з нездатності робити довготривалі постанови. Часто вибирається те, що здобувається легко і негайно, а не те, що вимагає зусиль і праці. Сучасна людина має брак сили волі у будуванні власної особи. Зокрема молодь, яка є часто перейнятою ідеєю наслідувати Христа, радо слухає науки, відбуває реколекції, релігійні табори, проте бракує сили і відваги зробити дефінітивний крок цілковитої посвяти Богу. Під впливом сучасної субкультури, яка поширюється ЗМІ, молода людина звертає більшу увагу на світ відчуттів, а не на опцію духовного життя і боротьби, вона стала незахищеною перед різними типами узалежнень. Володіючи вмінням розрізняти життєві цінності, молодь не готова прикласти всіх зусиль для їх втілення. Але напевно не через те, що не хочуть рости і розвиватися, а, можливо, не завжди відчувають підтримку інших, а особливо, духовних провідників, які б мали допомагати їм зміцнювати силу волі у втіленні життєвих цінностей.

Цікаво, що молода людина виявляє готовність слідувати за сильними особистостями, аніж за якоюсь ідеєю чи вченням. Тому у цьому випадку нам потрібні провідники, духовні вчителі, які б більше своїм життям, як словами, потягали молодь за собою.

Інший важливий момент: людина бере до уваги Історію Спасіння, Святе Письмо вибірково. Їй імпонують розповіді про Христа люблячого, лагідного, милосердного, а радикальні вимоги Євангелія, де сказано про необхідність самозречення, терпіння, готовність до посвяти, а навіть до смерті за Христову віру, здебільшого ігноруються.

„Слово про хрест надалі залишається твердим словом у вухах багатьох людей, у тому числі молодої людини ХХІ століття. Ми ... поки що втішаємося достатнім числом священичих покликань. Але вже в останні роки зауважуємо виразну тенденцію до різкого зменшення покликань до богопосвятного життя, до монашества, зокрема до жіночих згромаджень”5.

Потреба євангелізації у нашій Церкві

Проповідувані Церквою християнські цінності, християнський спосіб життя залишаються ритуальною приналежністю тоді, коли вони повинні стояти у центрі життя християнина. Євангелька проповідь (проголошення і поширення Євангелія) сьогодні потребує бути піднесеною до рівня, на якому зможе стати на заваді секуляризації українського суспільства. Саме такі питання стали головною темою цьогорічних нарад Синоду єпископів УГКЦ, який відбувся 2-9 вересня у Брюховичах. Члени Синоду наголосили, що “в умовах ХХІ ст. першим завданням УГКЦ в Україні та на поселеннях стає збереження від загрози секуляризації та байдужості скарбу віри ... (і саме тому стає актуальною євангелізація, що) полягає не лише у збереженні цього скарбу, але й у його примноженні”6. У заключному документі Синоду владики зазначили:

“...що значних ускладнень сьогодні додають відбитки минулих століть, коли Церква на наших землях зазнала жорстоких переслідувань з боку атеїстичного режиму. Це в свою чергу призвело до масового відривання від церковного життя, втрати релігійних практик та до практичного дуалізму в поведінці, за якого зовнішні дії не відповідають внутрішнім переконанням та прагненням”7.

Саме тому єпископи вбачають у євангелізації першочергове завданням всіх без винятку членів Церкви, а особливо священнослужителів та монашества. „Кожен вірний УГКЦ може взяти участь у євангелізації через свідчення Христа і практичне застосування Його Євангелія”, – йдеться в документі.

Шукаючи свіжого імпульсу у духовності, владики прийняли відповідну Програму священичої формації, а до монашества звернулися із закликом здійснювати євангелізацію (пасторально-місійну діяльність) там, де в цьому сьогодні є найбільша потреба.

Сьогодні євангелізація вимагає усвідомлення нових викликів ХХІ ст., пошуку дієвих методів, які відповідали б потребам кожної соціальної групи українців.

Серед жителів України багато вже не практикують християнської віри, а на державному рівні видаються закони, що не відповідають християнським вартостям. „Четверта хвиля” еміграції, свідками якої ми є сьогодні, додала до числа потребуючих євангельської проповіді та душпастирської опіки сотні тисяч наших вірних, які в пошуках матеріальних засобів вирушили на чужину.

„Шукаючи відповідей на запитання про те, як в умовах сучасного світу УГКЦ повинна здійснювати євангелізацію, члени Синоду наголосили на енцикліці Папи Івана Павла ІІ „Redemptoris Missio”, в якій перелічено п’ять шляхів євангелізації: свідчення, проповідь, інкультурація, наповнення християнством всього, що належить до світу та діалог”8.

Синод окремо заохотив тих, хто несе Добру Новину, бути взірцем того, як треба нею жити. А, підкреслюючи потребу пошуку нових „ареопагів” для проповіді Євангелія, члени Синоду відзначали важливість використання для євангелізації сучасних засобів масової комунікації та комп’ютерних технологій.

Святий Дух – запорука плідності євангельської проповіді

Однак, щоб всебічного розуміти місію та роль духовного провідника у євангелізації, варто взяти до уваги подію, де учні Христові, молячись з Марією, очікували приходу Святого Духа. Кожен проповідник Слова повинен черпати з цього образу Церкви, що тільки має народитися. Папа Венедикт ХVI у своєму посланні з нагоди ХХІІІ світового дня молоді зауважує, що „апостольська і місіонерська плодючість у своїй основі не є результатом уміло розроблених і ефективних душпастирських програм чи методів, а це є плодом безперестанної спільної молитви”9. Пасторальні методи можуть служити, як ефективні знаряддя, але ніколи не можуть ставитися на перше місце10. Крім того, як зазначає Святіший Отець, ефективність євангельської проповіді у священичій місії передбачає єдність та одностайність християнських спільнот, готовність свідчити любов і радість, якими Святий Дух наповняє їхні серця11.

Папа-попередник Іван-Павло ІІ з цього приводу влучно додає, що місія Церкви перш ніж стати дією, спочатку має стати свідченням та розповсюдженням12. Так було на початку: погани наверталися, бачивши любов, що панувала серед християн.

У місії несення Євангелія конкретній людині Святий Дух є найбільшим даром Бога, найвищим свідченням його любові до нас, яка конкретно проявляється у Ісусі з Назарету і в Його перемозі над злом через відкуплення.

“Саме тому ніколи не забуваймо, що Євангелія Ісуса, саме в силі Духа, не обмежується простим переліком фактів, але прагне стати “доброю новиною для бідних, звільненням для полонених, прозрінням для сліпих...” (Лк 4,18). Це все чітко виявилося в день П’ятидесятниці, ставши благодаттю і завданням Церкви перед світом, її першочерговою місією. Ми є плодами цієї місії Церкви через діяння Святого Духа. Ми несемо в собі цю печать любові Отця до Ісуса Христа, якою є Святий Дух”13.

Саме Святий Дух здатний гуманізувати українське суспільство, саме Він вливає у кожного своє божественне милосердя, яке робити нас здатними любити кожного та плідно здійснювати служіння Слова. Святий Дух є „головним діячем євангелізації”14 та „головною дійовою особою місії”15.

Суть євангелізаційної місії духовних провідників

Кожен член Церкви є покликаний до проголошення Євангелія, але загальний план євангелізації містить різноманітність служінь. Хронологічно починається від порученого Христом обов’язку проголошувати Слово, потім – привілею наступників Петра першорядного служіння в навчанні богооб’явленої істини (Папа сам проголошує Добру Новину про спасіння та сприяє іншим у цій справі; єпископи є вчителями віри; священики, духовні провідники з єпископами поєднуються у служінні як учасники цієї влади).

Папа Павло VI у апостольському повчанні Evangelii Nuntiandi зазначає:

„Тому ми всі, пастирі, більш ніж які-небудь інші члени Церкви, повинні усвідомлювати цей обов’язок. Тим, що вирізняє наше священиче служіння, що глибоко поєднує між собою масу справ, якими ми займаємось упродовж свого життя, що надає усій нашій діяльності особливого звучання, – є саме оця притаманна нашій діяльності мета: „проповідувати Євангеліє Боже” (1 Сол 2,9)”16.

Це є важливою рисою священичого покликання, бо як пастирі Христом вибрані, незважаючи на можливі вади, священики проповідують Євангеліє для об’єднання Народу Божого, уділяють знаки дії Христа – Таїнства, спрямовують людей на шлях спасіння. Оцим здійснюється справа євангелізації, „джерело якої лежить у тайні священства та в ласці Церкви”17.

Члени монаших згромаджень покликані бути свідками святості Бога. Через дотримання заповідей блаженств, вони є знаком повної самовіддачі Богові, Церкві та співбратам. А це є свідченням – одним із перших елементів євангелізації. Вони свідчать вбогістю, зреченням, чистотою, праведністю життя, послухом – що ще може бути більш красномовною проповіддю духовних цінностей?

У вужчому контексті євангелізаційну місію можна окреслити, як „навчання віри”. Проте потрібно розуміти, що віру дарує лише Бог у містичній зустрічі з людською особою. Навчання, педагогічні програми, масові заходи тощо – це людські допоміжні інструмени, завдяки яким створюються сприятливі умови для прийняття тієї віри з рук Божих.

І щонайважніше – коли хочемо, щоби голошення євангельської проповіді принесло плоди, не потрібно відходити від реального життя конкретної людини, а навчити її жити життям досконалішим. Потрібно переосмислити Євангеліє з точки зору щоденного життя, щоби воно стало захоплюючою відповіддю на актуальні проблеми кожної людини. Служіння життю людини повинно стати місцем солідарності, любові, братерства; проголошенням Благовісті Христової, як джерела нового життя; розповіддю про Ісуса Христа, як заклик до нового переосмислення життєвого досвіду людини18.

Для дозрівання у вірі людина потребує стати учнем і йти за духовним провідником, що знає дорогу. Духовному провідникові важливо стати поруч з людиною і йти разом. У цій динаміці віра стає дорогою, на якій людина через проповідь Євангелія особисто зустрічаємося з Богом. Проте щоб звістити, мусимо увійти в світ людини, постійно супроводжувати, утверджувати. Важливо говорити слова, які входять глибоко у серце, слова Божі. Лише тоді людина зможе пройти шлях від незнання до розуміння, а Христове вчення стане її особистим відкриттям.

На завершення доповіді запрошую переглянути 13-ихвилинний фільм „Sprecare la vita per trovarla”(„Втратити життя, аби віднайти його”), котрий доповнить розуміння ролі духовного провідника у євангелізації.

Слава Ісусу Христу!

__________

1 Пор. Єпископ Богдан ДЗЮРАХ, Про ювілейну пленарну асамблею Ради Єпископських Конференцій Європи//http://www.rr.lviv.ua/pfc.php?p=1&z=13.