Цей матеріал, дорогі читачі, написа­ний під впливом роздумів над внутрішнім діалогом о. Ентоні де Мелло з Богом про свій прихід у цей чудовий, хоч і складний та суперечливий світ. У цьому зв’язку хо­тів би поставити вам і собі таке запитан­ня: а як часто ми замислюємося над своїм приходом? Чому, з якою метою Всевишній покликав нас сюди? Чому саме нам, а не комусь іншому, хто залишився там, у не­бутті, Він подарував життя?

Це перший ряд запитань, але є ще й другий: яка наша роль у цьому багато­гранному, сповненому безліччю абсурдів світі? Яку, висловлюючись термінологією психології, Бог задав нам «установку», ви­робив життєву програму?

На землі є багато людей, які вважають своє народження випадковістю або при­наймні лише волею і бажанням батьків, закономірним результатом подружнього життя. Звичайно, це сталося не без їхньо­го «втручання», однак безперечним є й те, що наш прихід запрограмований згори і ми вже давно були закладені у небесних «проектах».

У книзі французького богослова о. Йо­сифа Схрейверса «Христове послання до свого священика» (мова йде про пастир­ське покликання служити Богові) дуже вдало вмонтовано Ісусові слова, які стосу­ються кожного, хто прийшов у цей світ. Ця теза є визначальною щодо людського буття взагалі: «Мій сину! Ти не випадково покли­каний до буття-існування... Скількома вуз­лами ти з’єднаний зі Мною і Моєю Матір’ю? І це вже від вічності, і без твоєї волі, твоєї заслуги. Не ти вибрав Мене. Це Я вибрав тебе... Не розвівай Моєї Надії, яку Я поклав на тебе. Не розтрачуй скарбів, нагромадже­них у твоїй душі, не надуживай тією всемо­гутністю, що нею Я тебе оздобив...»

Автор цього короткого монологу (а ним є сам Ісус Христос) звертається пе­редусім до священиків, які повинні «за­йнятися справами Отця Мого», але вчи­туючись глибше у ці слова, розуміємо, що вони стосуються усіх нас, кожної наро­дженої людини. Ми прийшли на землю з визначеною програмою, з подарованими Богом вищими скарбами, які є у нашій душі. Звичайно, виконання цієї програми відбувається під Господньою опікою, за Його всемогутньою волею, але при актив­ній участі кожного з нас. Мабуть, саме цю співпрацю з Богом для нашого спасіння мав на увазі видатний художник Мікелан­джело, намалювавши великий образ, на якому зображено Отця Небесного та Ада­ма і Єву. Бог протягнув до них свої руки, щоб врятувати, однак між пальцями рук Творця і впалих прародичів є проміжок, який потрібно заповнити, з’єднати Божі руки з людськими. Наш контакт з Творцем з причини гріховності теж порушено, тож маємо серйозно задуматися, чим запов- нимо цю прогалину? За допомогою чого з’єднаємо свої руки з руками Всевишньо­го? Ці рятівні засоби пропонує нам Свята Церква, в духовному арсеналі якої є мо­литва, Божественна Літургія, шість Правд Віри, сім Святих Тайн і десять Заповідей Божих, діла милосердя для тіла і душі. Саме вони є з’єднувальною ланкою, за до­помогою якої зможемо постійно перебу­вати з Богом. Можливо, те, що хочу сказа­ти зараз, декому з вас виявиться дивним, однак мені здається, що сьогодні багато людей не живуть свого (даного Богом осо­бистого) життя і як наслідок- не викону­ють окресленої для них Творцем життєвої програми. Вони не бачать, не відчувають, не розуміють своєї основної ролі, яку дав їм у цьому життєвому театрі «головний ре­жисер» - Господь. Вони часто дивляться на світ, на людей лише своїми очима. Однак, щоби по-справжньому його побачити, потрібно дивитися на себе, на ближніх, на події, навіть нещастя, лиха, хвороби очима Божими. Такий погляд має лише той, хто, образно кажучи, «увійшов у Бога» і, піз­навши Його, вважає, що все, що Господь допускає і робить для нього, є для його ж користі, звісно, вищої, неземної. Завдяки цьому досконалому баченню зможемо зрозуміти, що радість і біль, народження і смерть, хвороби і одужання, клопоти і проблеми - все це є «будівельним мате­ріалом» для виконання встановленої Бо­гом програми. Тільки тоді ми зрозуміємо головну причину свого приходу на світ, коли усвідомимо, чому шлях Ісуса Христа, який теж почався від Його дивного зачаття і народження, не закінчився Хресною до­рогою і жахливою смертю, а прославився Воскресінням і Вознесінням на небо.

У контексті цих, можливо, дещо не­звичних міркувань, хочу навести одне духовне прислів’я, у глибинному змісті якого відображено цю досконалу христи­янську програму: «Немає ружі без колюч­ки». І справді, коли ми нарешті усвідоми­мо і переконаємося, що, як повчав Сам Христос, «учень не більший від пана сво­го», тобто, якщо терпів і страждав навіть Божий Син, то що вже говорити про нас, смертних людей. Але Його Голгота, Його терпіння і ганебна смерть завершилися Воскресінням. Власне з усвідомленням того, звичайне людське розуміння речей втрачає свій первинний зміст і виробляє уже інше, християнське сприйняття. Усвідомлення даної нам Богом життєвої програми (можливо нелегкої, складної, не такої, якої б нам хотілося) допомагає зрозуміти у певній мірі завуальований оптимізм згаданого прислів’я про те, що «немає ружі без колючки». Навіть апостол Павло говорив, що «дано йому колючку в бік», тобто його людські слабощі, немо­чі, гріховні бажання, невміння долати їх, аби він часом не загордився. Саме через призму такого оптимістичного підходу щодо розуміння і сприйняття в нашому житті присутності «колючки і ружі», люди, які піднялися на вищий щабель духовно­го вдосконалення, перефразовують це прислів’я і воно звучить так: «Немає ко­лючки без ружі». Це означає, що згадана на початку цієї статті наша життєва про­грама, яку накреслив сам Господь Бог, пе­редбачає ці, на перший погляд, небажані нам «колючки», і якщо ми їх терпеливо, без нарікань і невдоволення перенесемо, вони перетворяться у квітку пахучої ружі - небесні нагороди. Воістину, «хто сіє у пла­чі, той жатиме у радості».

• Божий сіяч