Іван Франко та василіяни

29Склалося, що історія злучила Івана Франка, типового представни­ка українського вільнодумства, з галицькими Василіянами, виразника­ми наскрізь католицької ідеї і ка­толицького чину. Взаємини почали­ся мало що не на порозі його хлоп'­ячого віку, відкрили опісля в са­мому розквіті його мужеського жит­тя і перетривали до самої смерті.

Своїм шкільним рокам у дрогоби­цьких Василіян сам Франко присвя­тив чимало уваги. Вимовно свід­чить про це збірка «Малий Мирон і інші оповідання».  Матеріалом послужили особисті спогади письменника, як і в оповіданнях «Отець-гуморист» та «Гірчичне зерно» переходять майже у мемуари.

Час гімназійних студій, а теж пізніші довгі роки, не вказують нам на ніякі ближчі зв'язки Фран­ка з Василіянами. Меткого і рухли­вого письменника займали інші справи. Щойно під кінець минулого століття, в часі ставропігійської вистави, одна обставина заставила його зацікавитися Василіянськими монастирями і тим самим увійти в контакт з Василіянами, використо­вуючи свої давні знайомства з ни­ми. Львівський, Крехівський та Підгорецький монастирі виставили свої цікавіші пам'ятники рід­ної старовини у виставковому залі і тоді то проф. П. П. Скобельський звернув молодому Франкові увагу на монастирські книжкові експона­ти. Між ними знайшов дещо, чим за­цікавився і до чого й прилягло його серце. Вже в 1890 р. овочем його зацікавлення був допис у «Київсь­кій Старині» з приводу підгорецької хронічки. 1894 або 1895 р. прибуває з д-ром Щуратом й о. Загаєвичем до Крехівського мо­настиря. Багатство рукописного відділу бібліотеки зачарувало Фра­нка й не дивно, що Крехівський мо­настир ще не раз пізніше гостив його в своїх мурах. Останній раз весною 1913 р. прибув сюди в то­варистві доктора о. Когута. Оглянув також крехівські «Про­логи і висловив бажання оголоси­ти дещо друком. Від'їхав другого дня раннім ранком, прощався з услужливим братчиком востаннє, бо «смерть за плечима».       

Крім Крехівського монастиря, перебував не раз і по кілька днів у монастирі дрогобицькім. Ро­бив численні виписки із місцевих пам'ятників. Після цілоденної пра­ці відпочивав на розмові з брат­чиком, для якого написав кілька побожних віршів-молитов, що, на жаль, затратилися.

Братчик, що оповідав про це, відзначав із здивуванням,що ті вір­ші складав Франко надзвичайно ско­ро, а своїм змістом нагадували во­ни так звані стрілисті акти.

З львівських монастирів пози­чав багато старинних рукописів. У монастирі зберігся спомин, що Фра­нко належав до «чесних» гостей, бо повертав усе в належному порядку й справляв навіть своїм коштом роз­биті рукописи. Один раз одвідав Кристинопільський монастир і ог­лянув бібліотеку.

Слід зазначити, що всюди по монастирях, в яких гостив Фран­ко, не зауважено, щоби він пускав ся на які-небудь критики, навпаки, завжди поводився достойно, не лю­бив диспутів, при стелі хрестився і молився, для всіх був чемний і услужливий. Василіянський чин ста­вив високо. П'ятнував лише деякі спорадичні прояви з діяльності давніх Василіян, реформованим при­знавав ідейність та життєву силу. Коли раз, около 1904 р., один із гімназійних учнів, який вступив у Ччн і по короткім побуті на новіціаті втік з монастиря і прийшов у Львові до Франка, щоби перед ним похвалитися своїм поступкою, Франко здивований сказав: «Чи аж так треба було зробити? Я знаю Ва­силіян і дивно мені, що ти не зна­йшов між ними ніщо ідейного».

Останній раз Франк зустрівся о з Василіаянами на смертній постелі. Два рази відвідав його Теодозій Галущинський, ЧВВ. Покійний при­йняв його радо, як сина свойого колишнього товариша й у розмові висловив жаль, що всі його опусти­ли. Пра­вославна сусідка запримітила, що до Франка ходив католицький священик, тому просила православного, щоби сей заосмотрив хворого, але Франко не прийняв православного священика. За другим разом вище­названий Василіянин згадав Франко­ві про сповідь, та він наче зажартував собі з пропозиції і скоро звернув розмову на щось інше. Час від часу тратив притомність, хоча загалом говорив річево.

На відхіднім просив о. Теодозія Галущинського зайти ще до нього наступного дня, бо сам любив з ним поговорити, одначе отцю Теодозію Галущинському не склалося зараз на другий день відвідати хворого, відклав відвідини на тре­тій день, за той час Франко розлітався з сим світом.

Такий перебіг мали зв'язки Франка з Василіянами. Який вплив мали ці останні на Франкову нау­кову й літературну творчість - сьогодні не легко відгадати. Але що Василіани додатнім способом впли­вали на його релігійність і душев­ний вишкіл - не вдасться нікому заперечити це. Був час, коли Фран­ко від своїх учителів дістав на­лежне релігійне виховання, наслідом чого уходив за бродного побожного учня. І коли опісля молодіж, а так зрілий і старший Франко пускався будь самочинно, будь теж і розважно манівцями, ко­ли навіть в обличчю його писань слід закинути його безвірство й розважне проповідування нехристиянства, все ж таки хлоп'яча і мо­лодеча Божа іскра жевріла в ньому весь час його життя, аж до остан­нього його віддиху. Раз набута ре­лігійність одзивалась у ньому по­всякчасно і наносила йому, за сві­доцтво».  Його товаришів і знайомих, правдиві викиди совісті. Саме за­для тих викидів глухих, але так проникливих, він може аж зачасто хапається біблійних, еґзеґетичних апокрифічно-легендарних, загалом, релігійних тем, щоби «заглушити, як сам висловився, якийсь внут­рішній неспокій та боротьбу».