Новини

Інтерв'ю з владикою Михаїлом

«Бог кликав мене з дитинства»

Так склалося, що за життя владика не був багатослівним і не любив розповідати про своє минуле. Ми усі сподівалися, що ще буде час. Однак Боже Провидіння розпорядилося по-іншому: преосвященного Михаїла Сабриги не стало, проте серед матеріалів Інституту історії Церкви вдалося розшукати інтерв’ю, в якому він розповідає про своє життя. Тим більше, сам владика колись говорив: «Я думаю, що ці матеріали можна використати. Вони є також даниною пам’яті тому, що пережили наші священики, вірні за приналежність до Греко-Католицької Церкви. Думаю, що можна і навіть треба деякі фрагменти матеріалу використати для історії, пропаганди вірності наших людей; нашого розуміння суті Церкви, ставлення до тих чи інших потреб, які виникають зараз і будуть виникати у суспільстві та житті нашого народу».

Необхідно зазначити, що інтерв’ю написане 15 років тому.

- Владико, розкажіть, будь ласка, про своє коріння чи так би мовити про «столицю власного дитинства».

- Я народився у селі Борткові Золочівського району у селянській сім'ї. Мій батько був бухгалтером у крамниці, а мати, як тільки утворилися колгоспи, пішла працювати на ферму. Коли наблизилися воєнні роки, то батькові запропонували працювати секретарем у сільраді, але він від цього відмовився. Тоді якраз брали людей для праці у Німеччину. Йому поставили ультиматум: або буде працювати у сільраді, або його вивезуть до Німеччини. Він вибрав друге, бо не хотів під час окупації видавати людей; волів мати чисту совість.

Пам'ятаю, як одного сонячного дня, мама бігла через кладку на інший берег річки. Там ішов чоловік з валізою.. То був мій батько, що повертався з німецького полону. Пригадую, як мати привіталася з ним. Потім він підійшов до нас, взяв мене на руки і заніс додому. Зібралися односельці. Розповідали, хто де був, що пережив.

Після того батько ще деякий час працював у селі бухгалтером, але у нього виявили рак, і він швидко втрачав силу. Лежачи на ліжку, якось сказав: «Михасю, у тебе батька не було». Через кілька днів він промер.

Моя мати ще живе, їй 82 роки (Стефанія Сабрига пережила свого сина на півтора року, упокоїлася у Бозі в грудні 2007 р. – Н. Ш.). У мене було дві сестри. Марія закінчила десять класів і померла. Молодша – Галина - живе у Брюховичах, має сім'ю. Вона пішла професійною дорогою батька і також працює бухгалтером.

- А якою була Ваша освітня стежина?

- Початкову освіту я здобув у Бортківськоій семирічній школі. З раннього дитинства любив книжки. Особливо подобалися пригодницькі, у яких були справедливі, мужні і відважні герої. Іноді у бібліотеці таких книжок не було, то я ходив в навколишні села. Мати давала мені гроші на морозиво чи цукерки, а я збирав їх, щоби тільки купити якусь книжку. Одежа, взуття мене зовсім не цікавили.

Пригадую, як захопився книжкою Стівенсона «Острів скарбів». Я не міг її придбати, тому найцікавіші моменти переписував у шкільний зошит. І ще в мене у ранньому віці проявився хист до малювання. Між текстами я навітьілюстрації вставляв. Любив також історію. власноручні

У той час відчувався брак духовного слова, більшовицький терор проти Церкви і релігії. Атеїстична пропаганда унеможливлювала придбання релігійної книжки. Віруючі інколи мусіли навіть палити таку літературу, щоб уникнути заслання на Сибір. Пам'ятаю, як палили три томи Шпіраго, молитовники «Християнської родини», а інші побожні книжки закопували у землю. Моя бабуся мала Біблі перекладі Пантелеймона Куліша, якою дуже дорожила і ховала, щоб не пропала.

Словом, відчувалася потреба Божого слова, а його не було.

З раннього дитинства я дуже любив самотність. У той час, коли хлопці збиралися компаніями, шукали різні заняття, розваги, то я хотів бути наодинці.

Пригадую, як помирала моя однокласниця. Ми якраз прийшли зі школи і стали свідками її смертної агонії. Її смерть дуже вплинула на мене. І я уже тоді подумав: чого варте людське життя? Розмірковував як слід розпоряджатися ним, бо бачив, що чимало людей живуть всупереч тому, чого навчав священик у церкві. У селі було багато пияків ітих, що погано себе вели, чинили так, ніби ніколи не мали вмирати. Їхнє земне призначення для них самих було незрозумілим. Результат таких роздумів мені дуже пригодився. А схильність до роздумів, спілкування з Богом для мене є дорогоцінними до сьогодні. Я люблю ті розважання, роздуми, бо вони дають мені багато енергії, сили душі, для перемоги всього того, чим наповнюється людське серце.

Свого часу, коли я ще ходив до школи, дуже любив національну класику, особливо Шевченків «Кобзар». Шевченковими словами я молився і куди тільки йшов, то повторяював його поеми і вірші, у яких він згадував Бога, людську душу, справедливость.

- За роки навчання у школі, під пресом більшовицької ідеології дитина могла втратити навіть ту дещицю духовності, яку їй заклали удома. Що Вам допомагало протистояти цьому?

- Хто знає, чи ми закінчили б середню школу, якби не вступили до комсомолу. Нас приймали туди у сьомому класі до пізньої ночі. На анкетах, які лежали перед нами, ми мали підписатись, хоч робити цього не хотіли. Однак були такі тривожні часи: луналастрілянина, приходили повстанці, то каральні загони червоної армії, які боролися з ними. Так що бідні селяни не знали, кого вони приймають. У такій ситуації «визволителі»під тиском заганяли молодь у комсомол. І ми вирішили, формально вступити туди, щоб від нас відчепилися і дали спокійно закінчити школу.

Більшовицька пропаганда оберігала нас від впливу Церкви. Вже тоді були так звані лектори-просвітителі. У великі свята - Великдень, Різдво вони намагалися організувати поїздку до Львова в театр чи у кіно. І весь час говорили, що Бога нема, що цивілізація виникла згідно з теорією Дарвіна. Але Всевишній свою ласку давав. Ми молилися вдома разом з родичами, так що Божа благодать з юності просвічувала нас і ми не пішли дорогою беззаконня.

- Як склалася Ваша життєва дорога після школи?

- Після служби у війську я повернувся у село, але уже тоді серйозно мріяв про художній інститут. З нашого села вийшов видатний кінорежисер Григорій Кох, котрий працював у Києві на кіностудії імені Довженка. Під час навчання та служби в армії я листувався з ним. Він радив вступати до художнього вузу, надсилав мені книжки з мистецтва. Для вступу необхідний був паспорт, тому я подався до Одеси на будівництво дороги Полтава-Кишинів. Там працював шість місяців. Потім переїхав до Львова і знову мріяв про мистецький навчальний заклад, але для цього потрібні були ще й відповідні кошти. Мати не могла мені допомогти, тому я почав шукати добре оплачувану роботу. Рік працював у будівельному тресті, після того на заводі мотопедів, згодом – на «Кінескопі». Звідти власне почався мій, так би мовити, духовний шлях.

Тоді я подружився з одним хлопцем, який запросив мене додому. Його мама давала мені читати духовні книжки і познайомила з отцем редемптористом Смалем.

Пам’ятаю, що прийшов до костелу, у якому отець сповідав. Я став до нього у чергу, але через те, що квапився на роботу, перший раз у нього так і не висповідався. Потім підійшов до нього вдруге, висповідався і заприятелював з ним. Згодом він познайомив мене з владикою Василем Величковським.

- Розкажіть про зустріч з владикою Величковським?

- Вважаю, що владика Величковський був святим у повному розумінні цього слова. Я лише скажу, що під час відправи Служби Божої один священик, який зайшов до його кімнати, побачив велике світло, яке оточувало владику.

Владика Василь - поважний отець з пишною бородою, мав дуже проникливий погляд. Коли я з ним розмовляв, він пильно дивився на мене і після невеликої паузи сказав: «Ти будеш апостолом українського народу». Очевидно,таке пророцтво владиці було дано з певних внутрішніх натхнень, тому що він мене зовсім не знав.

- На той час у Вас ще не було глибоких богословських знань?

-У мене тоді не було не тільки богословських знань, а навіть загальних, які має мати справжній християнин. Тому що в нас вдома не було ні молитовника, ні іншої релігійної літератури, а мені так хотілося мати Святе Письмо, що я аж плакав.

- Отож, після зустрічі з владикою Величковським Ви наважилися вступити до монастиря?

- Саме так, у 1967-му почався мій новіціат у підпільному монастирі у Львові на вулиці Лісній.

Будинок новіціату був страшенно запущений. Отже, треба було робити його капітальний ремонт. Ми не тільки жили у цьому домі, але й мусіли працювати на державній роботі. Я, уже говорив, працював на заводі «Кінескоп». Невдовзі після мого приходу до монастиря туди прибув отець Євген Пелех, який почав нас вчити. Спершу ми знайомилися з монашими правилами, вчили історію Церкви, догматику, моральне Богослов’я, інші предмети, які вивчають священики. Специфіка навчання полягала у тому, що ми майже не могли писати конспектів, тому що у той час відбувалися шаленні обшуки практично у всіх духовних оселях, які були під контролем КДБ. Про наш будинок кадебісти ще не знали, але невдовзі довідалися, зокрема про перебування у нас отця Євгена Пелеха.

- А за Вами стежили?

- Вони взялися за мене ще на заводі. Одного разу мене викликали у кабінет директора, де я побачив кількох людей, які сиділи і, очевидно, очікували мене. Директор запитав, як мені працюється. Потім почав мені розпитувати як ставлюся до марксизму-ленінізму? Я відповів, що, як віруючий християнин, не вважаю марксизм-ленінізм за вчення і тому сповідую Христову віру, Католицьку Церкву. Потім мене запитали: що я думаю і чи меніподобається радянська влада? Я сказав, що якби всі закони радянської влади виконувалися, то можна було б жити. Потім невідомі цікавилися, що я читаю, куди ходжу. Я їм назвав кілька книжок.

Після цього адміністрація почала брутально чіплятися до мене, мовляв, я належу до якоїсь секти. На мене наговорювали людям, щоб ізолювати від колективу. Тому я був змушений звільнитися і влаштувався на авторемонтний завод. Одного разу мене викликали у відділ кадрів. Я підійшов (було приблизно четверта година) під двері відділу кадрів і побачив молодого чоловіка орієнтовно моїх літ, який рукою перекрив і вхід до відділу кадрів. Назвавши моє прізвище, сказав, що це він викликав мене і хоче поговорити. Ми пішли у парк біля заводу. Дорогою він розпитував, як працюю, чи мені подобається робота? А коли вийшли за прохідну, він вийняв з кишені піджака посвідчення співробітника КДБ - капітан Шаповалов. Тоді я сказав до нього:

- На яку службу, по вашому я працюю на ЦРУ чи Скотланд Ярд? А він відповів:

- А чому Ви так думаєте, Михайле Йосифовичу? Ми ж боремося з валютчиками і всякими негідниками.

Я кажу: - Може, я до них належу?

Ви, напевно, не належите, але я маю з Вами говорити про серйозну справу.

Нам є відомо, що Ви хочете бути священиком.

А я відповідаю: - Якщо це є в Божих планах, то Ви зарадити цьому не зможете. Навіть при Вашій співпраці з Київським чи Московським КДБ. Божа думка сильніша, ніж людська злоба.

Паличкою на піску біля лавочки він намалював коло і сказав: - Оце держава, а всередині ми. Неможливо, щоби те, що робиться у ній, не було відомо.

Я запитав: - А що робиться?

А він повідомляє, що я готуюся до священства.

Ми можемо перешкодити твоїй кар'єрі

Але ж повірте, що я не боюся.

Ми вас випишемо зі Львова.

Я кажу: - Я живу за 50 кілометрів від Львова і буду доїжджати автобусом на працю, яку буду вважати за потрібну.

Він далі: - Ми вас вивеземо в Сибір.

Я відповідаю: - Сибір вже заселений українцями. Там є багато наших людей, нам не звикати. Якось собі раду дамо. То вже не ті часи.

Присуваючись ближче, дивлячись мені у вічі, він сказав: - Ми тебе вб'ємо, знищимо.

А я йому: - Це ваша робота: вбивати, нищити, шкодити. А наша - служити Богові. Як вважаєте за потрібне.

- Працюй з нами.

А я кажу: - Ні. Я з вами не маю про що говорити. Я не хочу, належати до церкви, якою керує КДБ?

Протягом тривалого часу він мене переслідував і шантажував. Брав трамвайний квиток і віз вулицею Дзержинського. Дорогою, між іншим, в різних розмовах з особливою з люттю говорив проти Бога. Ось який злий ваш Бог, він дав би погоду, а то падає дощ і дме вітер. Так ми приїхали у КДБ. Пропуск вже був готовий. Отже, туди зайдеш - назад не вийдеш. Мусиш мати пропуск туди і назад. І це все мусить бути при озброєних бійцях. Коли ми прийшли до його кабінету, він взявся доказувати, що Українська Греко-Католицька Церква служила німцям. Особливо нападав на Митрополита Андрея Шептицького. І щоб мені доказати правдивість своїх слів, витягнув з своєї тумбочки фотографії ще з часів німецької окупації і почав коментувати: «Ось ваш отець правив Службу Божу. А тут стоять есесівці. А там осьдоктор Лаба стоїть на трибуні при торжестві проходу німецьких військ. І так далі». Я, як міг, так боровся з ним і сказав, що у німецькій армії теж були люди віруючі, але Гітлер не запитав, віруючий він чи ні. Якщо це був священик, він міг його призначитисанітаром. Монахів - також направляли в лазарет, якщо вони не хотіли брати до рук зброї. А було також багато вояків, які визнавали християнську віру. Невіруючими були самі есесівці, спосіб життя яких і вчинки не збігалися з християнською вірою в Бога. А те, що це сфотографовано, нічого дивного, бо прийде час ( я тоді ніби говорив пророчими словами), коли ми також піднімемо фотографії КДБ теперішнього і там побачимо не одного єпископа і священика, сфотографованого під час вашої окупації України. То що ми будемо про це говорити? Та ж самаісторія.

Далі я продовжував: «Митрополит Андрей не міг служити німцям, ви це прекрасно знаєте. Він три рази писав до Гітлера з приводу нищення жидів, аби той припинив геноцид проти них та інших народів, як він це робив у Львові і на Галичині. Тут, де ви тепер, під час німецької окупації було гестапо. Митрополит Андрей вже був на возику, спаралізований і гестапо йому відповіло через священиків, яких він посилав: «СкажітьВашому Митрополитові, що якщо він буде втручатися у наші справи, то ми йому те саме зробимо».

І хоч Андрей Шептицький три рази писав Гітлерові, проте жоден з листів не був опублікований у вашій пресі. Ви про це чудово знаєте, але зневажаєте Митрополита. Не треба його чіпляти, його діла справи говорять самі за себе. Прийде час, коли ми йому поставимо пам'ятник з білого мармуру. А зараз такий уже стоїть у Тель-Авіві на центральній площі. Якщо не вірите, можете подивитися».

- Владико, скажіть, будь ласка, чи проводили кадебісти у Вас обшуки?

- Так, двічі. Перший - у 1972 році, а другий - у 1987-му. Ранком близько сьомої години задзеленчав дзвінок. Увійшли представили КДБ з ордером на обшук. Грошей не знайшли. Забрали більше тридцяти духовних книжок. Сфабрикували справу, нібито я продавав «церковную утварь», тобто церковні речі під костелом святого Антонія. Однак ні релігійної літератури, ні церковних речей ми не продавали, бо самі нічого не мали. А кожну книжку, молитовник, хрестик, медалик, усе, що дихало релігією, ми цінували на вагу золота.

Через кілька днів я пішов у міліцію і знайшов того працівника, який відповідав за обшук. Це був старший лейтенант Бедрило. До мене він поставився дуже вороже. Пам'ятаю, біля нього стояла велика сумка. Я йому розказав, що в мене робили незаконний обшук, бо все сфабриковано. Він відкрив цю сумку і почав викидати з неї різні книжки: великі, більші, менші і сказав: а це що, фабрикація?

Я кажу: - Не маю відношення до тих книг. Я ніколи їх не бачив.

- Ну, я розберуся. Прийдеш через тиждень.

Я прийшов у вказаний термін, чекав кілька годин, але коли він надійшов, то сказав: -Що, тобі горить? Прийдеш ще за тиждень.

Я прийшов знову, а він повідомив: - Начальник розпорядився не віддавати твоїх книжок.

І на тім закінчилася уся справедливість за радянськими законами. Я нічого не отримав, а преосвященний Володимир Стернюк мені сказав:

- Не йди і не шукай, бо нічого не отримаєш. У мене забрали багато чого, але також нічого не повернули.

- Під наглядом КДБ ви служили аж до визволення Церкви?

- Постійний тиск кадебістів, стеження за кожним моїм кроком призвели до того, що я звільнився із авторемонтного заводу та довгий час не міг влаштуватися на роботу. Навіть служив у цьому наміренні Службу Божу і перед освяченням сказав Ісусові, щоб допоміг мені допоміг. Тоді я направився у книгарню. Думав, попробую і таку делікатну, інтелігентнішу працю.

- Поближче до книги?

- До того, що так любив з дитинства. Зайшов у крамницю, дивлюся - на вікні оголошення: «Книгарня №1 потребує книгоноша». Я не знав, що таке книгонош. Думав, що це той, хто носить книжки. Виявилося, що книгоноші це ті, особи які продають літературу в кіосках. Але, не знаючи цього, прийшов до директора. А він на мене дивиться і каже: «Є тут такий несерйозний хлопчина, який день приходить, а три його нема. Ми хочемо його звільнити. Приходь у четвер ми цю справу з тобою вирішимо.

Я оформився на роботу, але незабаром і там мене знайшло КДБ. То вже був 1989 рік. Одного разу представник служби держбезпеки зайшов у книгарню і попросив директора надати на кілька годин кабінет. Почалася розмова про те, що у суспільстві проходять великі зміни і, не виключено, що Католицька Церква буде визнана й зареєстрована. А потім запитав: процес мав би бути спрямований і що треба зробити? Я йому сказав, передусім треба, визнати, що ви протизаконно чинили усі ворожі акції Католицькій Церкві; щоб повернули храми, монастирі, бібліотеки, духовне добро, яке ви награбували. Ми з ним говорили про церковні справи приблизно годину. І це була моя остання зустріч з представником КДБ. Більше я їх, на щастя, не бачив.

- Прошу розказати про Ваш новіціат і монаше життя у підпіллі…

- Наше життя на Лісній (підпільний монастир у Львові) починалося о п'ятій ранку. Ми робили півгодинне розважання, брали якусь тему з правди віри чи про останні речі - смерть, суд, Боже небо, пекло і роздумували над ними. Один з нас читав уголос і ми застановлялися над правдами нашої святої віри. О шостій годині була Служба Божа у нашій каплиці. Потім 15 хвилин благодарення і часослов. Після полуночниці, утреніх часів ми йшли на сніданок і до праці. Поверталися пізно, тому після вечері кожний мав у відповідні години якусь роботу. А в ті запрограмовані години для занять отець Євген викладав різні богословські науки Так тривало кожного дня. Як я говорив, ми нічого не писали, а більше слухали. Не можна було, щоби кадебісти не довідалися, що ми готуємося стати священиками. Це було б дуже сильним аргументом, аби вони могли нас чи отця ув'язнити, чи, розігнати нас. Ми мусіли бути завжди на сторожі, щільно закривати вікна, бо на наших дверях, та вхідній хвіртці вже з'явилося слово «монахи» написане крейдою. На роботу мусів раненько виходити з дому і побачив чоловіка, який стояв біля хвіртки і супроводжував мене до трамваю і з нього до самої праці. Отже, за нами стежили. Ми це знали….

- Владико, чи пам’ятаєте як проходили облечини і хто їх проводив?

- У 1967 році тодішній протоігумен редемптористів, пізніше владика, Филимон Курчаба підготовив нас та благословив на облечини. Перед кожними обітами і облечинами ми проходили так звані реколекції. Перші з них нам давав отець Лемішка, а другі - отець Мисак.

Дальше поступ по цій духовній драбині відбувався у такому поряду: 1 березня 1970 року містоблюститель владика Володимир Стернюк уділив мені піддияконат у каплиці на вулиці Рясній. 12 травня 1971 року я склав обіти на шість місяців, а 8 листопада – вічні.

- Що Ви відчували у той час, коли склали вічні обіти?

- Тоді відбувалася внутрішня боротьба. З одного боку, так би мовити було, світло, яке говорило, що ти робиш ці речі і для кого ти робиш - бо що таке монашество? Це зречення усього і потреба йти за Христом. Значить, зректися батька, якого вже не було; матері, яка потребує допомоги і опіки; сестри; зректися усіх приятелів, уподобань, які досі мав, щоби виконувати те, чого досі не робив. І то не на якийсь час, а на вічність, до останнього подиху серця. Коли складаєш вічні обіти, ти вже ставиш крапку над усіма сумнівами - ти вже усе вирішив. У тебе було досить часу, щоб зрозумів, чи можеш це зробити. Отже, до нас такі спокуси приходили, мовляв навіщо мені це? То така тяжка праця. Кадебісти до тебе ходять, не знаєш, що вони з тобою зроблять. Краще би ти все залишив і був звичайним чоловіком. Працював би на якомусь заводі, ходив би у театр, кіно. А тут - є обов'язок, тут маєш розпорядження кожну хвилю часу зранку до вечора. Ти людина посвячена для Церкви, для Бога. З отцем Михаїлом Шевчишиним тми не раз роздумували: «Чи це для мене? Чи випадково я сюди потрапив?» Бувають же у світі різні випадки. Не можемо говорити, що то все Боже Провидіння. Святий Августин каже, що всі ті випадки - богохул. А тоді тих слів я ще не знав.

Я міркував: хто зна, може, такий збіг обставин, що я був на заводі. І мама приятеля познайомила мене зі священиками. А чого хоче від мене Бог? Чи я маю дійсно покликання? Чи буду щасливий, коли візьму на себе такий відповідальний обов'язок? Чи зможу осягнути богослов’я? Чи зможемо безконспектів, та відповідних книжок осягнути ту науку, яка потрібна священикові-монахові? Може, краще дбати про свою власну душу, ніж про багато душ? Такі сумніви були настільки великими, що одного разу я подумав: віддам часослов отцю Шевчишину і піду додому, бо вже цілий рік не був там. Удома не знали, де я подівся? Мама переживає, а я нічого не можу сказати, боюся, щоби не розсекретилась таємниця.. Адже, могли допитувати рідних, настрашити їх… Так що я нікому нічого не говорив. Мати дізналася, що я священик, лише тоді, коли я вже відправив з владиками Службу Божу; після виходу з підпілля у 1990-му році, коли приїжджав Мирослав Марусин. Отже, у монастирі я пережив велику внутрішню боротьбу, але ніколи з нічим не спішив. Я не применшував своєї побожності. Мав бажання до молитви, чи ні мав, докоряли мене різні сумніви - я ніколи не опускав часослова, вервицю, молився по кілька разів на день, регулярно служив Службу Божу.

А ще одного разу отець сказав нам, ніби Богом висловлену думку: «Коли б навіть хтось з вас не мав покликання у монастирі, але, скажімо, ви подібні були до того чоловіка, якого хтось взяв із зараженого місця, зачумленого їдким димом, шкідливим для організму і привіз на те місце, де цього немає, то ви нічого не втратите. Так само і ви, якщо б навіть не мали покликання, Бог вас не покликав, але ви совісно виконуєте те, що зобов'язуєтеся, то Господь дасть вам це покликання». Це був доволі сильний аргумент. І він переконав мене, що треба іти далі. Назад дороги нема. Що взамін ти можеш прийняти за те, що тобі дано? Життя швидкоплинне, ти ще молодий, швидко постарієшся. Хіба будеш шкодувати, що служив Христові, що йшов за ним, несучи хрест? Бо що може дати людині вільний світ? Будеш ходити ловити рибу, матимеш багато часу, але все це минеться, а яким буде підсумок життя? За чим будеш шкодувати: за тим, що втратив, змарнував, чи за тим, що пустив на вітер своє життя? Зрештою перемогли здоровий глузд і мудра філософія. Я і далі йшов уперед. Приймав обіти, став отцем-редемптористом. І завжди вірив, що Бог добре покерує.

- Яким чином відбувалися Ваші свячення?

- Мої свячення на диякона і священика - то окрема історія. У підпіллі були два брати Либ'яки - Іван і Дмитро. Мене святили у той день коли отець Дмитро помер ілежав на катафалку... Я ніби його замінив, брав естафету Христа з його рук і мав продовжувати справу, до якої нас покликав Бог. Ці свячення запам'яталися на все життя. Ми прийшли у відповідну годину, переодяглися. Мені уділяли дияконство і священство водночас. Якраз у пору Літургії хтось задзвонив, у кімнаті було чути найменший шелест, скрипів кожний кусок паркету, а дзвінок не зупинявся протягом 15 хвилин. Тоді нам приходили різні думки. Ми не боялись що нас арештує КГБ, але було шкода, що арештують нашого святителя, який був дуже ізольований. Йому було важко вириватись кудись, бо за ним стежили.

- Перепрошую, а хто це був?

- То був наш Кир Володимир, владика Стернюк. Ми пошепки відправляли Службу Божу, уділяли Святі Тайни і чули як на площадці говорили: «Он єсть. Он почту брал». Мова йшла про господаря тієї квартири, а ми думали, що КДБ нас вистежило і хоче арештувати. Це була сиропусна неділя святого священномученика Власія - 24 лютого 1974 року.

- Владико, які відчуття огортали Вас у той момент, коли вже були висвячені на священика?

- Виходячи з тієї квартири, я зауважив певні зміни. Зовні їх не було видно, але вони відчувалися: ти став Христовим священиком. Отже, Божественна благодать, слова святителя наслали ласку Святого Духа - ти посвячений на єрея, віднині ти священик! Ти готувався до цього, у тебе були сумніви. Нарешті вони зникли. І по-іншому не може бути - ти священик вовік за вченням Мелхіседека. Про це ніхто не знає, ні мати, ні рідні, ні близькі, ні товариші по праці, але священича праця, священичий обов'язок уже лежить на тобі. Від сьогодні ти будеш виконувати його роботу. Через тиждень після висвячення я почав правити Служби Божі. Незабаром сповідав, причащав, обслуговував людей у їхніх духовних потребах.

Після того мене направили до Тернополя, де існувало братство Матері Божої Неустанної Помочі. І завжди, в останню неділю місяця, я приїжджав до цього братства, яке збиралося конспіративно у різних будинках.. Інколи ми збиралися ранками, аби не було помітно і щоб ніхто не доніс про наші відправи у каральні органи. Там ми правили Службу Божу, виголошували духовні науки. Згодом я отримав направлення на Золочівщину, де відвідував сестервасиліянок. Так почалася моя діяльність на Тернопільщині і Львівщині, я відправляв у приватних будинках, де збиралися люди на таємні Служби Божі. Я давав шлюби, хрестив, хоронив, відправл і чим міг підтримував наших вірних.

- Якими у часи підпілля були стосунки між єпископами, монашими згромадженнями та священиками?

- Найголовніше, що ми відчували плече один одного. Зустрічалися з отцями василіянами і зі студитами, які жили у Львові. Ми вирішували справи, що цікавили нас, бо мали спільного ворога. Ми обмінювалися інформацією. порадами, щоби виглядати сильнішими і боронили загальне добро.

- Попрошу детальніше розповісти про програму молитовного життя. Чи була у Вас можливість сповідатися?

- Ми молилися вдома часослов старослов'янською мовою. Книжки, використовували за підручники богослов’я, здебільшого вони були польською та латинською мовами.

Щодо духовного проводу, то сповідатися до римо-католицьких священиків не йшли. Ми мали своїх сповідників, досить вишколених отців, які були добрими авторитетними провідниками. Це отці Решетило, Дмуховський, Смаль, Юськів, Пелех та інші.

Моїм провідником тривалий час був отець Смаль. Його не треба було шукати у приватних будинках Львова чи в інших місцях. Він завжди спеціально приходив, аби сповідати українців у римо-католицькій катедрі.

Правда, каральні органи не давали йому спокою: викликали у КДБ, погрожували, забороняли приходити до костелу. Саме від нього я отримав своєрідний поштовх на духовну дорогу життя і у згромадження отцівредемптористів. Коли ми отримали свячення, то вже сповідалися один в одного. Іноді до мене приходили сповідатися, бо додому було небезпечно заходити. То ми такнібито йшли між людьми, з центру Львова, де я працював у книжковій крамниці №1 перед пам’ятником Міцкевича. Хто хотів до сповіді, чекав, а потім дорогою я на ходу сповідав і давав розгрішення. сестри, місцеві люди. Ідучи з роботи, я сповідав їх дорогою. Робив це на ходу

- Владико, а яким чином поповнювалася монаша спільнота?

- Наша духовна спільнота поповнювалася у великій мірі через костелі, оскільки всі греко-католики здебільшого його відвідували. Там були і сестри-монахині в цивільному одязі, бо їм не можна було одягатися на взірець католицьких монахинь. Вони придивлялися до людей, зауважували, хто часто бував на Службі Божій, як молився, як поводився під час Богослужіння. Перевіряли, з якої він родини, де працює. Ми також відвідували людей, відправляли Служби Божі в їх домах. Від них також отримували інформацію про побожну молодь. Тим, хто мав внутрішній потяг до такого особливого духовного життя, ми допомагали, давали відповідні поради, літературу, вчили, як поводити себе серед товаришів. Так розвивалися їхні покликання. Ми контролювали велику територію і в такий спосіб залучали відповідних людей до служби і шукали кандидатів на майбутнє.

- Може, пригадуєте тих людей, які Вам допомагали у важких обставинах підпільної душпастирської праці?

- То були люди, які відповідали за певні громади - підпільних католиків. У їхніх оселях відбувалися Богослужіння, уділялися Святі Тайни. Їх було небагато, щоб убезпечити себе від усяких несподіванок. Вони зв'язувалися зі священиком, замовляли Службу Божу, завчасно повідомляли про потреби у духовному обслуговуванні: вінчання, хрещення тощо. Ми також сповідали тих, які мали вмирати. Не один раз, і навіть уночі, їздили до Золочева чи Львова у певні потаємні місця чи до лікарні.

- Владико, а як проходили спільні молитви, Служби Божі, обряди хрещення, вінчання, похорони?

- Усі наші церковні дії, ми їх називаємо требами, уділяли у певний час. Скажімо, у Тернополі треба було дати шлюб. Мене повідомляли, куди потрібно прийти. Там уже чекали люди, які везли на місце події.

Я не пам'ятаю, щоб колись відправив Службу Божу без співу. Усі підпільні Служби Божі при зачинених дверях я завжди відправляв співані. Саме співом, бо то є прослава Бога, і ми старалися навіть у таких умовах, щоб усе проходило на висоті, давало насолоду душі і на прославу Бога.

Перш, ніж почати Богослужіння, ми кожного разу сповідали людей. Для цього священик ішов в іншу кімнату, а люди один за одним ішли до нього сповідатися.

Потім священик готувався до Служби Божої, правив проскомидію і Службу Божу, виголошував проповідь.

Крім того, членам братств, таким як Матері Божої Неустанної Помочі, давали духовні науки - навчали смиренності, скромності, духовного читання, віри і терпеливості; заохочували, щоб вони регулярно вправлялися у тій чи іншій чесноті.

Розповідали про тих святих, які залишили гарні зразки свого духовного життя. Ми прищеплювали людям потребу і вони також ставали побожними. І деякі з них так перейнялися тією наукою, що навіть шкодують за підпіллям, лишилася у їхній душі глибоким слідом.

- Чи відрізнялися тодішні обряди хрещення, вінчання від нинішніх, коли Церква стала відкритою?

- Вони нічим не відрізнялися. Хіба тільки тим, що у часи підпілля це робилося приватно, на квартирі. А весь порядок відправи проходив чітко за інструкцією з Требника. Тільки ми не писали ніяких документів про хрещення, бо тоді були різні обшуки, тому ті документи про хрещення чи вінчання ми виписуємо вже тепер.

- Чи доводилося Вам хоронити у підпіллі?

- Ні, тоді не випадало хоронити нікого. Я тільки приготовляв до смерті - сповідав, уділяв тайну Оливопомазання, потім відправляв похорон у хаті, але йти на цвинтарми не могли, нам це було заборонено. Однак отець Смаль хоронив усіх, за це його нерідко били кадебісти, але таких було мало.

- Владико, у той час стати нав священиком було небезпечно, а щодо єпископської праці, то це можна порівняти з власноруч підписаним собі вироком. Що ж тоді спонукало містоблюстителя УГКЦ Володимира Стернюка висвячувати єпископів у той час?

- У цьому була певна потреба. Преосвященний Володимир Стернюк був ізольований настільки, що дуже занепокоївся майбутньою долею нашої Церкви. Адже тоді були і священики, кандидати, яких треба було святити, і необхідний був контакт зі священством. А там, де він жив, біля воріт завжди чергував представник КДБ. Багатьох він знав в обличчя, тому просто виганяв отців, які йшли до преосвященного. Цим занепокоївся Митрополит і вирішив, що треба святити відповідну кількість єпископів, які могли б у цій критичній ситуації працювати і далі продовжувати справу нашої Церкви. Тому він висвятив Юліана Вороновського, Филимона Курчабу, а 11 жовтня 1986-го року й мене.

Пам'ятаю, був дуже гарний день. Я йшов до його брата на вулицю Маяковського у Львові, де ми мали зустрітися з ним на свяченні.

Преосвященного Володимира ще не було, але через двадцять хвилин чи півгодини він прийшов стривожений і каже, що петляв різними вулицями, оглядався, чи кого немає, бо за ним дуже стежили. Коли преосвященний виходив з дому за покупками, то за ним завжди ступали кадебісти. Пам’ятаю, він сказав: «Треба трохи почекати. Я намагався бути непомітним, але не знаю, чи мені це вдалося. Ми спостерігали з вікна, що діється на вулиці, бо обстановка була дуже напруженою. Потім владика дістав зі сховку старий Требник і розпочав свячення. При цьому був присутній йогобрат отець Остап. При свяченні єпископа зазвичай мали бути присутніми три єпископи, але у надзвичайних умовах про це не могло бути й мови. Після свячень ми знову переживали як вийти з дому. Спершу вийшов він, потім я пішов і весь час напружено оглядався, чи бува хто за мною не йде. Бо коли висвятили єпископа Курчабу, то наступного дня його викликали у КДБ і співробітник цього відомства відразу сказав: «Вітаю Вас, ексцеленціє». Очевидно, що помешкання митрополита прослуховували.

- І що до кінця підпілля спецслужби не знали, що Ви єпископ?

- Ні. Вони навіть не могли доказати, що я священик, тому що мене жодного разу не застали на Богослужіннях. І не мали для цього ніяких доказів

-А в часи переслідувань Ваша родина зазнавала репресій від місцевої влади?

- Як я уже говорив, про те, що я священик, ніхто не знав, навіть моя мати і сестра. І вони не могли нічого нікому іншому сказати, але розмови про таке у моєму селі люди вели.

Правда одного разу сестра мені розповідала, що у Брюховичах (вона там працює і живе) один з урядників щось натякав їй про мене, але вона нічого не знала і нічого не могла сказати. Так що всі жили спокійно.

- Якими залишилися у Вашій пам’яті найщасливіші моменти підпільного душпастирювання?

- Це передусім вступ на дорогу досконалого життя. Таким вважається монаше життя. Найрадіснішим був момент, коли я складав обіти. Їх складав з великим піднесенням і переконанням тієї душевної правоти, що я пізнав правду, вона мене визволила і дала мені те світло, яке пізнаю під призмою вічності. Отже, я був тоді сильно утверджений і не сумнівався: те, що я зробив, це надзвичайно велика Божа Благодать. Тому я дуже дякував Богу тоді і дякую зараз, що, незважаючи на різні труднощі, Він вивів мене з-під убогої селянської стріхи і поставив у Церкві на високий світлий свічник. Ця Божа Благодать, ця Ласка вимагає, щоб я завжди про це пам'ятав, що це збулося лише з допомогою Божої Матері, до якої мав і маю особливу набожність. Дякую Їй за те, що вона мене спомагає і кріпить, що відчуваю таку душевну рівновагу. У моїй душі немає ні краплинки жалю за те, що я зробив у напрямі до зустрічі з Богом, до служіння Христовій Церкві.

- Владико, чим відрізнялася Ваша єпископська праця від священичої?

- З прийняттям єпископського сану я відчував більшу відповідальність, бо вже мав обов’язок святити отців, слідкувати за їхнім зростанням у духовності та науці. Отже, ми переживали за це і відчували відповідальність, щоб ті, хто хоче стати Христовими священиками, провідниками нашого народу, його апостолами, були належно вишколені і готові прийняти різні труднощі пастирського життя. Ми ішли на свячення, як на смерть. Пригадую перше свячення отців, яке відбувалось у приватному будинку. Я подивився на свою кімнату і подумав, чи повернуся сюди, чи там мені ребра поламають..

Коли б кадебісти нас спіймали, навіть не при свяченні, а тільки б знайшли наші речі, то вони б не поступали, як зі владикою Стернюком, а нас просто знищили б. Вони ж звітували Москві, що з Уніатською Церквою покінчено, а тут появляються нові владики. Звідки? Хто святив? Може, вони б знущалися з нас, а тоді позбавили б життя. У підпіллі з 1986 до 1990 року я висвятив вісім священиків.

- Владико, чи сподівалися Ви на легалізацію нашої Церкви?

- Під час виходу з катакомб ми мали дуже оптимістичні надії, думали, що коли вийдемо з підпілля нас зареєструють, то наші православні брати втішаться тим, що ми, Церква, яка стільки натерпілася, може стати явною; що вони дадуть нам можливість молитися у наших храмах; що ми з ними домовимося про почергову відправу; про те, що поки вони будуть будувати - разом будемо молитися, визнавати свою віру, жити в єдності. На жаль, коли ми вийшлиз підпілля, то не побачили бажаного ставлення ні від влади, ні від наших віруючих православних.

- Коли Ви відчули, що наша Церква дійсно буде легалізована?

- Коли дізналися, що Президент Союзу Горбачов поїхав до Рима і має зустрітися зі Святійшим Отцем, то зразу сказали: «Це початок нашої свободи». І ми не помилилися. Святійший Отець у тій розмові, зробив те, що належалося зробити. Ми були з ним на зустрічі під час першого Синоду нашої помісної Церкви і переконалися, скільки Папа зробив для Української Греко-Католицької Церкви, нашого народу своїм старанням для того, щоб нас визволити з катакомбів, дав нам свободу дітей Божих. То була найрадісніша новина і оптимістична нота настрою нашої душі. Це відбулося під кінець 1989-го року. Ось тут, у Тернополі, 22 грудня греко-католики уже увійшли до храму після свята Непорочного Зачаття і тому цей храм назвали Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії. Блаженна хвилина, історичний момент, який ніколи не забудеться.

- Владико, в яких акціях Ви брали участь?

- Преосвященний Стернюк видав розпорядження до певного часу не виявляти себе. Отже, коли отці йшли правити молебні за героїв України, мені було заборонено це робити. Однак я брав участь у поході до Собору св. Юра. Перший і останній раз. Перший - був ще як рядовий у цивільному і йшов тоді між людьми. А під час останнього походу на Святоюрську гору я вже йшов у ризах єпископа. І що знаменно, що саме я вів цей похід, тому що крім мене, жодного єпископа не було. Вони, отці старшого покоління, їхали позаду на автомобілях. А мені преосвященний Володимир сказав: «Ти ще молодий і поведеш колону». Я вів вірних через усе місто після відправи у церкві Преображення. Це була неабияка радість і великий тріумф нашої Церкви.

- А яких труднощів Ви зазнали особисто?

- Ми мали право визнавати свою віру, але не мали де визнавати її, де практикувати нашу набожність. Уже закінчилося підпілля і треба було збиратися разом, а ми не мали ні монастиря, ні церкви. Почалися візити до виконкомів, до тодішніх урядників. І саме це напруження було найбільшими труднощами. Ми старалися, аби щось було, щоб жити разом, молитися. Ми мали свій монастир, а він був зайнятим. Таким був перехідний період. Поки нам щось дали, то ми доклали багато зусиль.

- Як складалася Ваша служба після легалізації Церкви?

- Наприкінці 1989 року до мене прийшов владика Филимон Курчаба і сказав: «Подавай заяву на розрахунок і на Різдво Христове поїдеш до Тернополя». Тоді я пішов до нашого містоблюстителя Володимира Стернюка, який планував мене залишити у Львові. Преосвященний підтвердив моє направлення на Тернопільщину, бо там люди також навертаються до своєї віри.

Таким чином, уже на Різдво я відправляв у Тернополі, але мене попередили, щоб я ще не виказував свого єпископського сану, а був нібито представником Митрополита Володимира Стернюка на Тернопільщині. І лише у 1990-му, у березні, вночі отець Смаль з сьогоднішнім владикою Колтуном забрали мене до Львова на відправу. Там вперше нас обнародували як владик у присутності Папських легатів Мирослава Марусина і Митрополита Стефана Сулика. Преса тоді проінформувала, що існує ієрархія Греко-Католицької Церкви. Серед інших було названо і моє прізвище як єпископа, але не тернопільського єпископа, а просто помічника Патріарха.

- З 1990 року Ви постійно перебуваєте на Тернопільщині?

- Так, після утворення Тернопільської єпархії у 1993 році мене призначили її єпархом. Перед Собором Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці відбулася моя інсталяція, на якій були присутні Блаженнійший Мирослав Любачівський, Папський нунцій Антоніо Франко та багато вірних.

З тих пір я відчуваю обов'язок бути батьком, провідником мені довіреного народу. За словами апостола Павла, я намагаюся бути всім для всіх. Не завжди вдається усім догодити, але, як кажуть, ще такий не вродився, щоб усім догодив. І все ж стараємося, щоби не робити нікому кривди, оскільки це можливо для добра Церкви, для добра людських душ.

- Чому, на Вашу думку, Всемогутній Бог дозволив такий важкий період переслідування, репресій, гонінь проти Української Греко-Католицької Церкви?

- Відповідь на це запитання маємо в останніх словах Митрополита Андрея. У передсмертних пророчих словах він сказав, що «наша Церква буде знищена, але не падайте духом, бо вона буде відроджена ще кращою. З великим блиском святості і досконалості її вірних».

На мою думку, причина цієї тернистої Голготи нашої Церкви, українського народу полягає у тому, що ми є в єдності з Христовою Церквою, а Христова Церква світом не прийнята, вона завжди має ворогів. Тому Ісус слушно сказав: «Мене гонили і вас будуть гонити. Мене переслідували і вас переслідуватимуть. Радію, що належу до цієї Церкви, яка буде завжди свідченням правди і єдності. Я тішуся тим, що ми, незважаючи на безліч роздорів і труднощі, упродовж століть, зберегли єдність, яку мали ще на початку християнства. Наші владики завжди дбали про неї, відновляли її. І це нам вдалося, тому що Христова твердиня, Його Церква стоїть на такім фундаменті, якого не зрушать жодні супротивні сили. Це пробували більшовики і поламали собі зуби. І так буде з усіма можливими майбутніми ворогами Католицької Церкви, які захочуть розірвати цю єдність. Ми належимо до тієї Церкви і будемоналежати до неї. Тільки в єдності з нею ми бачимо щасливе майбутнє Української держави і всього нашого народу.

- Чому більшість християн трималися стійких позицій, а деякі все таки пішли на компроміс?

- Віра - це Божий дар, тому, щоб зберегти правду, за словами Христа, треба бути вірним у найменших речах; щоб витримати у добрі і не піддатися засліпленню різних пропагандистських течій, які існують на світі, треба завжди бути у стані Божої Благодаті і покірною людиною, бо лише вона має доступ до Божого Серця. «На кого ж гляну? На тих, у кого Покірне Серце». Святий апостол Яків висвітлює цю тайну такими словами: «Бог покірним ласку дає, а гордим противиться». Отже, всі ті, які були послушні до своїх наставників, які чинили Божу Ласку, які сумлінно виконували свої обов'язки, витримали цей екзамен.

- Владико, як, на Вашу думку, християнин повинен обороняти людську гідність і Богом дані права?

- Наша Церква, єпископат, священики завжди говорять, що вони співпрацюють з державою до того моменту, до того рівня, поки їхні дії збігаються з Божими законами. Якщо ж їхні зусилля, закони нам шкодять, чи противляться Божим законам і Церкві - не маю обов'язку співпрацювати з такою владою. І це власне підтвердив Митрополит Андрей під час окупації Львова німцями, де він рішуче виступив проти нищення людини. Незважаючи на те, що з ним могли зробити те саме, що з євреями. Так само і ми завжди повторюємо, що підтримуємо владу настільки, наскільки вона шанує Божі закони, Боже життя людських душ. І це є основним принципом, якому ми завжди будемо вірні.

Публікації "Божого сіяча"

Приєднуйтесь до нас

 

pop

Відеогалерея